Правові питання спадкування за заповітом

Аналізуючи питання про заповіти, які посвідчуються посадовими особами відповідних установ і організацій, автор поділяє точку зору, що це особлива форма заповіту, а не засіб його посвідчення. Введення цієї форми пояснюється необхідністю захистити інтереси осіб, які опинились у екстремальній ситуації. У зв’язку із змінами, що відбулися у законодавстві України про охорону здоров’я, автор визнає доцільним змінити редакцію ч. 1п. 1ст. 542 Цивільного кодексу України, вказавши, що посвідчення заповітів повинно відбуватися у стаціонарі лікувально-профілактичних установ і виключно завідувачами відділень, де знаходяться ці хворі, бо тільки ці посадові особи краще знають стан здоров’я хворих, їх дієздатність, ніж адміністрація лікувально-профілактичного закладу.

Далі автор аналізує новели стосовно нових видів заповіту, що містяться у Проекті Цивільного кодексу України і приходить до висновку, що пропозиції деяких авторів (Васильченко В. В.) стосовно рецепції римського спадкового права з метою введення у чинне цивільне законодавство нових форм заповіту – умовного, власноручного, заповіту подружжя – не можна визначити обгрунтованими. Використання термінології повинно підкорятися основним вимогам: єдність термінології, -коли один і той же термін повинен використовуватися у одному і тому ж значенні, і стабільність, – тобто терміни повинні бути стійкими, їх зміст не повинен змінюватися за бажанням авторів. Тому у цьому випадку мова повинна йти не про форму заповіту, а про його нові види. Це пояснюється тим, що у сучасному цивільному праві, на відміну від римського цивільного права, під формою угоди розуміють засоби виразу, закріплення або посвідчення волі суб’єктів, які здійснюють угоду. Тому і умовний заповіт, і заповіт подружжя повинні складатися у письмовій формі. Це підтверджується і аналізом відповідних норм Проекту Цивільного кодексу України.

Відомо, що свобода заповіту – один з важливіших принципів спадкового права. Тому законодавство і закріплює право заповідача у будь-яку мить, до моменту відкриття спадщини, змінити свою волю стосовно спадкового наступництва. Ця можливість ще раз підтверджує, що підставою виникнення спадкового правовідношення за заповітом є не тільки угода-заповіт. Це – юридичний склад. Юридичні наслідки настануть лише у результаті накопичення усіх необхідних елементів юридичного складу. Тому зміна хоча б одного з юридичних фактів, наприклад, заповіту, потягне за собою лише “потенційну” можливість настання у майбутньому правовідносин спадкування. Але чи буде це спадкове правовідношення за заповітом (а це має місце, коли заповіт змінено), чи спадкове правовідношення за законом (коли заповіт відмінено) – залежить від волі спадкодавця.

У юридичній літературі дискусійним є питання стосовно юридичної долі заповіту, що був відмінений (замінений), коли заява про відміну (зміну) заповіту, або заповіт, що був складений пізніше, будуть визнані недійсними. Автор поділяє точку зору, стосовно з якою відмінений заповіт (новим заповітом або заявою про відміну) не може бути поновлений, якщо тільки акт відміни не буде визнаний недійсним.

Другий розділ “Суб’єкти спадкових правовідносин за заповітом” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Суб’єкти спадкових правовідносин” автор виходить з того, що заповіт, як однобічна угода, повинен відповідати усім умовам дійсності угод. Спадкодавець не є суб’єктом спадкового правовідношення, бо його немає в живих на момент відкриття спадщини. Але від того, мав він право складати заповіт чи ні, залежить виникнення спадкового правовідношення або за законом, або за заповітом, а тому спадкодавець повинен бути дієздатним, тобто йому має бути 18 років. Але у випадку вступу особи у шлюб до досягнення 18 років, вона набуває повного обсягу дієздатності з моменту реєстрації шлюбу і тому має право на складання заповіту.

Автор не погоджується з пропозицією окремих вчених, які визнають необхідним використовувати у сучасній теорії і практиці спадкового права “спадкову правосуб’єктність” як єдину категорію, яка включає і заповідальну правоздатність, і заповідальну дієздатність, що виникають у фізичної особи одночасно і не можуть бути реалізовані одне без наявності другого. Автор вважає, що у цьому разі спостерігається спроба надати категорії правосуб’єктності індивідуалізуючий характер, тобто під правосуб’єктністю розуміти не те, які якості повинні бути притаманні громадянину як суб’єкту цивільного права в цілому, а те яку якість необхідно мати окремому громадянину для того, щоб бути визнанним законом об’єктом спадкових правовідносин.

Між тим наявності правосуб’єктності для громадянина недостатньо для того, щоб мати конкретні суб’єктивні цивільні права і нести обов’язки. Правосуб’єктність носить абстрактний характер, тобто це узагальнена можливість правоволодіння, яке не може бути подане у вигляді набору або комплексу окремих суб’єктивних прав. Тому підміна або розширення використовуваних у законі термінів нічого не змінює.

Далі автор зупиняється на вирішенні питання про можливість частково дієздатних громадян заповідати своє майно. Аналізуючи чинне законодавство, тобто ч. 2ст. 13 Цивільного кодексу України, яка надає неповнолітнім особам право самостійно розпоряджатися своїм заробітком або стипендією, автор робить висновок, що “право заповідати” є складовою поняття “розпорядження”, а тому стосовно відношення до конкретно визначеного майна неповнолітні мають заповідальну дієздатність. Свою точку зору автор базує на тому, що одним із засобів правового регулювання є юридичний дозвіл. У праві дозвіл має представницьке призначення, бо він дає простір, можливість для “власної”, по інтересу поведінки учасників суспільних відносин. З юридичної точки зору дозвіл має відбиватися у суб’’єктивних правах на власну активну поведінку. Юридичний дозвіл завжди втілюється у тексті нормативного акту як особливий різновид регулюючих