Правові питання спадкування за заповітом

Автор визнає цілком слушним ввести в чинне законодавство України норму про довірче управління спадковим майном, яке може бути засноване на підставі заповіту. Виконавець заповіту може виступати як засновник довірчого управління, уклавши угоду довірчого управління спадковим майном з довірчим управителем. Це буде договір на користь третьої особи – спадкоємця-вигодопридбача.

Аналізуя правову природу таких розпоряджень заповідача, як заповідальна відмова та покладання на спадкоємця виконання будь-яких дій, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокористної мети, автор не поділяє точку зору тих авторів, які розглядають їх як правовідносини, які носять довірчий характер, де одна особа – засновник передає своє майно у власність іншій особі – довірчому власнику для управління в інтересах третьої особи -набувача або бенифіціарія. У правовідносинах, що аналізуються, приймають участь три суб’єкти, кожен з яких має відповідні права та обов’язки. Підставою виникнення таких правовідносин є угода, предметом якої є дія щодо передачі майна.

У другому підрозділі “Обов’язкова частка” автор розкриває сутність обов’язкової частки у спадщині і спосіб її розподілу. Автор виходить з того, що правило про обов’язкову частку – це норма, що встановлює заборону, тобто кладе на заповідача обов’язок утримуватися від розпорядження своїм майном у чітко визначеному розмірі при наявності певних умов. Це визначено самою природою суб’єктивного права, яке дозволяє будь-яку поведінку своєму носію, завжди обмежує такий дозвіл відомими, заздалегідь обумовленими межами. Окреслюються вони для різних суб’єктивних цивільних прав неоднаково, у данному випадку правилом про обов’язкову частку, яке можна охарактеризувати як спеціальну заборону.

Автор вважає доцільним розширити коло обов’язкових спадкоємців за рахунок онуків, при умові, що останні – неповнолітні і не отримують утримання від своїх батьків, а цей обов’язок покладається на діда (бабу) при умові їх матеріальної забезпеченності. Це пояснюється тим, що на діда (бабу) переходять обов’язки їх дітей-батьків неповнолітніх онуків, своєрідне “переведення боргу”. Тому законодавець не може у одному випадку брати під захист інтереси неповнолітніх, а у другому – бути до інтересів неповнолітніх байдужим.

Автор визнає необхідним дати Пленуму Верховного Суду України у постанові роз’яснення щодо питання стосовно кола осіб, яких можна вважати непрацездатними і утриманцями. Це дуже важливо, бо закликання необхідного спадкоємця до спадщини здійснюється зовсім не за заповітом, воно здійснюється всупереч заповіту. Тому також було б доцільним розташувати правило стосовно обов’язкової частки не серед загальних положень спадкового права, а серед спеціальних норм, як, наприклад, це вирішено стосовно вкладів.

Розділ третій “Об’єкти спадкового наступництва за заповітом” складається з двох підрозділів. Автор виходить з того, що спадкова маса – це сукупність майнових прав та обов’язків, а у певному обсязі і сукупність особистих правомочностей і розглядає особливості спадкування цих прав і обов’язків, залежно від того є вони речовими, зобов’язальними чи особистими.

У першому підрозділі “Спадкування майна і майнових прав” розглядаються особливості спадкування: жилого будинку (частини будинку), квартири (частини квартири) ; квартир, які знаходяться у процесі приватизації; приватних підприємств; цінних паперів; земельних ділянок; інших речових прав, а також особливості спадкування у колгоспному (фермерському) господарстві, колективному сільскогосподарському підприємстві.

Автором визначено, що при приватизації державного житлового фонду підставою виникнення права власності є юридичний склад, що містить в собі: наявність житлового зобов’язання в домах державного житлового фонду, волевиявлення наймача на зміну свого правового статусу наймача на статус власника; винесення органом приватизації розпорядження про передачу житла у власність громадян. Що ж стосується оформлення свідоцства про власність – це тільки юридичне закріплення існуючого права власності: в якості елемента юридичного складу воно розглядатися не може.

Розглядаючи питання про можливість заповідати приватне підприємство, автор визначає, що чинне законодавство в певній мірі не готове до того, що заповідачі стали суб’єктами права власності з різних підстав. Воно традиційно регулює відносини стосовно спадкування майна найманих робітників. Що ж стосується питань спадкування приватних підприємств, корпоративних прав тощо, то законодавець взагалі не регулює ці питання або робить відсилку до загальних правил. Тому й приватне підприємство, згідно з чинним законодавством, є юридичною особою і суб’єктом цивільних правовідносин і тому не може розглядатися як об’єкт спадкового наступництва, бо один суб’єкт не може розпоряджатися долею іншого суб’єкта.

Стосовно питання про спадкування акцій автор визначає, що акціонер вправі заповідати лише своє речове право на акцію. Право власності “на акцію” виникає у спадкоємця, який прийняв спадок, з моменту відкриття спадщини. Що ж стосується виникнення прав “із акції”, тобто “корпоративних” прав, то для їх виникнення необхідна наявність сукупності юридичних фактів, тобто юридичного складу: складання заповіту; смерть акціонера-заповідача; вступ до спадкоємства і отримання свідоцства про право на спадок; волевиявлення спадкоємця, спрямоване на вступ до акціонерного товариства; відсутність заборони на такі дії спадкоємця у Статуті акціонерного товариства, тобто зустрічне волевиявлення останнього, а також дії реєстратора, пов’язані з переоформленням іменних акцій.

Другий підрозділ третього розділу “Спадкування в авторському праві” висвітлює питання про спадкування авторських прав. Автор приходить до висновку, що при спадкуванні за заповітом авторські права можуть бути