Предмет і метод економічної теорії

У розвинених країнах фермерство становить основу сільського господарства. Проте воно не є єдиною організаційною формою. Справа в тому, що розвиток науки і техніки вимагає посилення спеціалізації в сільському господарстві. Поряд із цим важливою передумовою змін в організаційних формах сільськогосподарського виробництва виступають ті особливості праці сільського товаровиробника, які значно погіршують умови відтворення його робочої сили. До цих особливостей слід віднести сезонний характер виробництва, високу інтенсивність праці, відсутність можливості регулярно відпочивати тощо.

Усі ці обставини, урешті-решт, збільшують витрати і зменшують ефективність функціонування фермерського господарства. Виходом з цієї ситуації стає утворення сільськогосподарських кооперативів. На сьогодні вони досить поширені у високорозвинених країнах, до них належать від 25 % (США, Великобританія, Італія) до 30 % (Франція, Данія,

 

Німеччина) фермерських господарств.

Кооперація в сільському господарстві розвинених країн виявляється, в основному, у двох формах кооперативів: 1) виробничі кооперативи. Як правило, фермери об’єднуються для того, щоб разом обробляти землю або виконувати інші сільськогосподарські операції;  2) кооперативи, які забезпечують фермерів необхідною технікою, мінеральними добривами тощо, а також кооперативи, що займаються транспортуванням, переробкою, зберіганням та реалізацією вироблених фермерами товарів. Ці кооперативи дуже поширені, через них реалізується значна частина сільськогосподарської продукції.

Кооперативи являють собою добровільне об’єднання незалежних фермерських господарств з метою зменшення витрат і вирішення численних як економічних, так і соціальних проблем. Передаючи  кооперативам  деякі  організаційні  або  комерційні  функції,  фермери  зосереджують свою увагу на питаннях виробництва, і така спеціалізація підвищує ефективність їх функціонування.

Поряд з кооперативами в сучасних умовах з’являються нові організаційні форми, які об’єднують кооперативи з промисловими підприємствами, що зайняті переробкою сільськогосподарської продукції. Найчастіше це відбувається на основі вертикальної інтеграції кооперативів, спеціалізованих на одному або небагатьох видах сільськогосподарської продукції та переробних підприємств. Виникають агропромислові об’єднання, які характеризуються новими формами організації праці і відкривають шлях для подальшого зростання ефективності сільськогосподарського виробництва.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалася під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Потребу й особливості державного регулювання агропромислового комплексу визначають низка об’єктивних чинників: 1) нестабільність цін і доходів  в агропромисловому виробництві; 2) конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополізації в ресурсних і переробних сферах; 3) низька привабливість інвестування аграрного виробництва; 4) різноманітність природно-кліматичних умов; 5) потреба екологізації сільського господарства, проведення наукових досліджень; 6) страхування сільськогосподарської діяльності;

7) особливості формування соціальної інфраструктури села тощо.

Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є: 1) підвищення прибутковості сільського господарства і роз- ширення експорту основних видів продовольчих товарів; 2) попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції; 3) обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.

Головними важелями державного регулювання АПК є:

1) законодавча діяльність і механізм санкцій;

2) пряма державна підтримка (субсидії, дотації тощо). Розвинуті країни світу щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції на суму понад 300 млрд. дол., з них тільки США — більше 100 млрд. дол. Дотації сільськогосподарським виробникам у країнах ЄС становлять до 40 % вартості валової продукції сільського господарства. В Україні рівень відповідної державної фінансової підтримки сільського господарства зростає, але залишається ще недостатнім, що ускладнює конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках із зарубіжними. Державна підтримка селянських господарств має стати невід’ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень і розвитку країни.

3)кредитна система; 4) оподаткування і митне регулювання; 5) цінове регулювання. Політика держави відносно аграрного сектору не може бути раз і назавжди даною. Для

кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типових ситуацій: 1) коли існує дефіцит сільськогосподарської продукції; 2) коли попит на сільськогосподарську  продукцію  та  її  пропозиція  відносно  збалансовані;  3)  коли  пропозиція

 

сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї. Зрозуміло, що в усіх цих випадках політика держави щодо аграрного сектору і його агентів не може залишатися однаковою. Вона залежатиме від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках.

У розвинених країнах ціни на продукцію аграрного сектору значною мірою регулюються державою. В умовах перевищення пропозиції над попитом (у момент збуту врожаю основних культур) держава робить масові закупівлі для того, щоб утримати високі ціни на сільськогосподарську продукцію. За протилежної ситуації держава викидає на ринки товар і тим самим балансує ціни. У нашій державі цей механізм досі практично не працював.

Розглядаючи питання про організацію сільськогосподарського виробництва, перш за все, необхідно враховувати те, що центральною фігурою в ньому є навіть не власник, а користувач землею. Це має тим більше значення, чим більш поширеною в суспільстві є ситуація, за якої виробництво здійснює не сам власник землі, а орендар. Проте становище останнього значною мірою залежить від рівня розвитку