Предмет і метод економічної теорії

Відкриваючи можливості для створення найбільш прийнятних, з погляду суспільства і товаровиробника, умов передачі землі в оренду, держава не може реалізувати весь спектр умов для найкращої організації використання землі і водночас досягнення високого рівня товарності сільськогосподарських підприємств. Реалізація цього неодмінно пов’язана з приватною власністю на землю, бо вона за всіх її недоліків створює можливість поєднання в одній особі власника і виробника. Таким чином, у сільському господарстві власність на засоби виробництва, включаючи землю, відіграє важливу роль в організації високоефективного товарного виробництва. Проте її остаточна роль пов’язана не з суто відносинами власності, а з тим рівнем умов, які кожна з форм власності створює для високоефективної організації виробництва і водночас для дбайливого, раціонального використання землі.

В Україні в результаті проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Уже на початку нашої незалежності відбулися деякі зміни  (було  проведено  «паперове»  розпаювання  землі).  Але  ці  зміни  були  невеликими  і  не зачіпали корінних проблем аграрної сфери. І тільки в грудні 1999 р. було зроблено перший помітний і значний за своїми наслідками крок. За Указом Президента розпочалося розпаювання землі в натурі. В  дуже короткий термін було розпайовано 25,8 млн. га сільськогосподарських земель. Землю отримали 6,4 млн. селян, при цьому середній земельний пай по Україні склав 4,2га на душу (найменший в Івано-Франківській області — 1,1га, і найбільший у Луганській — 9,3га). За рік реформи замість 11 тис. великих колгоспів виникли нові господарські структури, які вже були орієнтовані переважно на ринок. Серед них 14тис. господарств ринкового типу (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо), 37тис. фермерських господарств (хоча тут приріст за рік був не дуже великий, бо основна маса фермерських господарств, 35тис., була створена раніше). Значно підвищився рівень товарності особистих селянських підсобних господарств, яких налічувалось ще до 1999 р. 11,5 млн. У зв’язку з проведенням реформи 300тис. селян приєднали свій пай до свого особистого господарства,а  наприкінці 2001 р. це зробили вже

600тис.  селян,  що  свідчило  про  посилення  товарної  спрямованості  особистих  селянських підсобних господарств. Середній розмір землеволодіння в цих господарствах склав понад 4га, а це дорівнює середньому розміру фермерських господарств у багатьох країнах Європи, у таких, наприклад, як Іспанія, Португалія, Греція. Реформування земельних відносин супроводжувалось зміною в загальних умовах функціонування аграрного сектору. Так, у 2000 р. безпосередня бюджетна підтримка сільського господарства зменшилась з 3,1млрд грн. на рік до 0,4 млрд. грн. Вакуум повинні були заповнити комерційні банки, а держава запланувала допомогу у вигляді часткової компенсації відсотків по кредитах для селян, бо середній відсоток (28 %) по кредитах комерційних банків був надто високий для сільськогосподарського товаровиробника. На такі цілі

 

було витрачено 0,3млрд грн. бюджетних коштів. Тільки за 2000 р. селяни отримали 2 млрд. грн. кредитів, що було в 4,6 рази більше, ніж у попередньому 1999 р. і, що особливо важливо, уперше за багато років повернення кредитів перевищило 92 %. У сільському господарстві було суттєво зменшено податковий тиск. Сукупне оподаткування галузі склало усього 7 %, в той час як у Росії він сягав 21 %, а в інших галузях у нашій державі — 30 %.

Важливим напрямом створення сприятливих умов для реформування аграрної сфери виробництва і її розвитку стало створення системи заставних цін на зерно. Проблема полягала в тому, що селяни, зібравши врожай, змушені були його продавати задешево, бо пропозиція зерна восени велика, а їм потрібні кошти для розрахунків за кредити і за пальне, а також для підготовки землі під озимину. Яскравим прикладом гостроти цієї проблеми став 1999 р. Потреба в коштах змусила  селян  продати  на  внутрішньому  ринку  8,8млн  тонн  зерна,  у  середньому  за  ціною

200,4грн. за тонну. Це зерно в основному скупили перекупники, які весною наступного року продали його за ціною 600—700 грн. за тонну. Зароблені важкою працею селянина гроші були ним утрачені. Інший бік проблеми полягав у тому, що низькі ціни дали можливість перекупникам вивезти зерно за кордон і там його продати. Усього в 1999 р. за межі країни було вивезено 6,2 млн. тонн зерна, а це становило 25 % від його виробництва, що було надто обтяжливим для країни з відносно невеликим — на той час — валовим збором зернових (у 1999 р. — 24,6 млн. тонн). До речі, такий показник експорту зерна притаманний США, але ж вони виробляють на душу не півтонни зерна (1999 р. в Україні вироблено зерна 495кг на душу, це навіть менше, ніж у 1910—

1911 рр. — 504 кг), як в Україні, а більше тонни. Наслідком цього стало те, що Україна була змушена навесні закупити 1,5 млн. тонн зерна за кордоном. Вихід з такої ситуації у світі