Предмет і метод економічної теорії

Розглянуті вище заходи, разом з іншими позитивними факторами, що діяли на фоні глибокого реформування села, привели до позитивних наслідків. Уже в 2000 р. у сільському господарстві вперше за роки незалежності відбувся приріст виробництва. Він становив 9,2 відсотка.

Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Згідно з Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб’єктами права власності на землю стали: 1) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; 2) органи місцевого самоврядування — на землі комуналь- ної власності; 3) державні органи — на землі державної власності. За цим Кодексом іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства могли стати власниками лише земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об’єкти нерухомості, які належать їм на правах приватної власності. Реформування земельних відносин призвело до суттєвих соціально-економічних змін на селі — створення нових різнотипних суб’єктів господарювання   у   сільському   господарстві   та   економічного   підґрунтя   для   активізації   їх діяльності.

Найбільш поширеною організаційною формою сільськогосподарського виробництва є фермерське господарство. У розвинених країнах вони переважають за своєю кількістю, і саме на них базується виробництво в цій галузі народного господарства. Таке становище обумовлено низкою причин як економічного, так і історичного характеру.

Фермерське господарство — це форма сімейного господарства, яке водночас виступає і первинною соціальною ланкою, і первинною ланкою в суспільному виробництві. Це приводить до високого рівня стійкості фермерського господарства. Сталість цієї форми сільськогосподарського виробництва пов’язана також із тим, що воно, маючи товарну спрямованість, водночас у межах сім’ї має і певні ознаки натурального, бо частково задовольняє потреби самих товаровиробників.

 

У сільському господарстві товаровиробник має справу з живими організмами, а сам процес виробництва здійснюється в постійно змінюваних  умовах, які суттєво впливають на наслідки цього виробництва. Це не дозволяє застосовувати тут стійкі технологічні стандарти і постійно вимагає від товаровиробника творчого підходу, який ґрунтується не тільки на професійних знаннях, але й на навичках, роками нагромадженому досвіді тощо. З цього погляду фермерське господарство створює найбільш сприятливі умови для набуття й розвитку таких навичок. З покоління в покоління передаються спостереження, які відображають усі особливості організації виробництва в умовах окремої місцевості та клімату.

В умовах фермерського господарства в особі членів сім’ї поєднуються і власник, і товаровиробник. Це робить зайвим створення якоїсь штучної системи стимулювання праці, а отже, робить сам процес сільськогосподарського виробництва високоефективним. Фермерське господарство відкриває широкий простір для застосування творчого підходу до праці, для постійного пошуку шляхів підвищення ефективності виробництва.

Сільське господарство, як окрема галузь народного господарства, відрізняється від інших галузей  рівнем  концентрації  виробництва.  Вона  тут  значно  нижча,  а  часто  й  обмежена природними факторами. Тому саме фермерське господарство стає тією організаційною формою, яка найбільш адекватна специфічним умовам сільськогосподарського виробництва. Зрозуміло, що у цій галузі є деякий мінімальний рівень концентрації виробництва, досягнення якого в певних умовах неможливе для окремої сім’ї. Але така суперечність вирішується за рахунок сезонного або постійного найму робочої сили. Це перетворює сімейне фермерське господарство, яке є по суті простою формою товарного виробництва, на капіталістичну або, як ще говорять, на розвинуту фо- рму. Даний процес пов’язаний, перш за все, з переходом до постійного й більш масштабного використання найманої праці, яка перебуває у власності фермера. Але це, безсумнівно, тільки загальна тенденція. Вона може бути обмежена або взагалі неможлива відповідно до земельного законодавства тої чи іншої країни.

Великі приватні підприємства, які грунтуються на найманій праці, також мають місце. Вони можуть бути значними як за земельною площею, так і за часткою продукції, що виробляється. У цьому випадку їх частіше називають латифундіями, але в розвинених країнах держава, як правило, так чи інакше обмежує латифундизм. Засобом такого обмеження може бути оренда,  яка  дає  можливість  концентрувати  сільськогосподарське  виробництво,  але  без відповідного посилення приватної власності на землю. Так, у Японії в 1946 р. держава викупила землю у великих латифундистів і продала невеличкі ділянки землі (усього 0,63га) своїм селянам за помірну плату. По суті, ця реформа мало чим відрізняється від української, хіба що розміром наділу — не 4,2га, як в Україні, а тільки 0,63га, і тим, що в Японії вони селянам продані, а не передані безкоштовно. Що ж стосується купівлі-продажу, то це зустрічається як виняток і то тільки тоді, коли власник не здатний займатися землею. На сьогодні в Японії 95 % селян, які отримали землю за реформою не втратили власність на неї. Процес концентрації землі в Японії триває, але переважно через оренду. Так,