Проблема сенсу життя людини в українській філософії ХІ – першої половини ХVІІ ст.

У четвертому розділі “Трактування сенсу життя людини як активної діяльності” увага зосереджена на періоді XVI – XVII ст., який прийнято називати першим культурно-національним відродженням, коли в українській духовній культурі відчувається атмосфера європейського Ренесансу. У цій атмосфері формується новий тип особистості – людини дієвої, активної, свідомої своєї ваги і гідності в суспільстві – людини, що прагне утвердитися в земному житті добрими справами. Такими особистостями можна вважати представників раннього гуманізму в Україні – Юрія Дрогобича, Павла Русина з Кросна, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Особливо яскраво така атмосфера проявилася в братському русі, коли добровільні об’єднання свідомих заможних громадян міст і сіл узяли на себе відповідальність за долю української мови, традицій релігії і культури, засвідчивши національну свідомість, яку вони відстоюють. Братські громади об’єднали людей, одержимих енергією діяння, праці на спільне благо, під яким розуміли добро вітчизни і народу, і ця праця на спільне благо стала їх сенсом життя.

Їх заслугою є українська школа і українська книга, перші освічені громадяни, які створили граматики, словники, переклади Святого Письма, підручники історії і полемічну літературу. Христофор Філалет, Герасим Смотрицький, Костянтин Острозький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Петро Могила, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Іпатій Потій, Сильвестр Косов та інші діячі української культури того періоду осмислили сенс життя як активне помноження духовних надбань народу, як боротьбу за збереження рідної мови, самобутнього релігійного обряду, створення літературних творів – одним словом, поглиблення власної інтелектуальної традиції поряд із збагаченням її європейськими та світовими надбаннями. Саме завдяки їх подвижницькій праці в українській духовній культурі вкорінюється інтерес до античності, з її культом вільної, розкованої, активної людини – творця культури, прихильника знання й освіти.

З осмисленням сенсу життя людини у цих мислителів пов’язане переживання проблем націотворення, можливостей здійснити цей сенс у земному житті, що виливається в писемних пам’ятках того часу в образах ідеального суспільства, яке може побудувати людина. Для українських мислителів такий ідеал, який нині прийнято називати громадянським суспільством, заданий заповідями Божими і християнською мораллю. Центром такого суспільства є школа, пов’язана з утвердженням прийнятних для активної людини форм виховання і спілкування, поваги до гідності людини насамперед. Освіта облагороджує людину, допомагає осмислити сенс життя як громадянське служіння. Література кінця XVI – початку XVII ст. рясніє небаченою досі кількістю панегіриків і присвят, які увічнюють імена еліти, меценатів, просто активних діячів церковних і світських, життя яких сповнене добрих справ на спільне благо, як це видно, наприклад, у “Віршах” Касіяна Саковича на похорон Петра Конашевича-Сагайдачного. Високо оцінена сучасниками й піднесена у численних панегіриках до рівня подвигу масштабна діяльність Петра Могли – реформи в освіті, книгодрукуванні, у догматичних та обрядових справах церкви. Цей факт свідчить насамперед про духовну зрілість авторів таких панегіриків, про їх ренесансне мислення – адже зуміли помітити й осмислити корисні для суспільства справи, вчинені П. Могилою.

Найбільшим здобутком періоду культурно-національного відродження було формування в українській духовній культурі образу людини-особистості, свідомої свого призначення в земному житті, своєї суспільної ролі як сенсу життя, що сповнений активної подвижницької і творчої праці не так для власної користі чи спасіння, як для почуття сповнення свого обов’язку і перед Богом, і перед батьківщиною, і перед своїм народом.

 

 

Складність завдань, які вимагають вирішення на сучасному рівні розвитку нашого суспільства і людства в цілому, вимагає не тільки перебудови практично всіх сторін життя, а й висуває на перший план проблеми вивільнення творчої активності людини, ініціативи й підприємливості, що невіддільне від розуміння сенсу життя.

Критичне переосмислення подій нашої історії, яка творилася в рамках християнської культури, їх філософська рефлексія сприяє глибокому розумінню трактування сенсу життя людини-християнина мислителями епохи середньовіччя в Україні. Християнство привнесло у світогляд людини-русича відчуття особистості, яка повинна в земному житті сподобитися Божої благодаті, заслужити її і своїми діями виправдати своє призначення як сотворіння Божого. Мислителі доби Київської Русі осмислювали сенс життя людини як шлях до святості насамперед. Цей шлях розуміли двояко – як ангельський, шлях молитви і посту, томління плоті у повній ізоляції від земних турбот, та апостольський, що передбачав, крім християнського благочестя, ще й “завзяту роботу на Бога”, тобто примноження добрих справ, служіння людям, спільноті, рідній землі. Клим Смолятич, Данило Заточеник, Володимир Мономах вбачають сенс життя людини в міркуванні, розсудливості, кмітливості, що є запорукою добрих і корисних вчинків.

Те, що людина-християнин розуміла свій сенс життя як примноження добрих справ, засвідчує період культурно-національного відродження (кінець XVI – перша половина XVII ст.). Проте мислителі тієї доби по-різному оцінюють таке призначення людини. Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський та інші їх однодумці вбачали сенс життя людини в утвердженні духовності, зміцненні віри в Бога, захисті православної церкви в її первісних витоках, а молитву й усамітнення в печері чи монастирі оцінювали як велике духовне зусилля людини на шляху до Бога. Нині, коли у світі переважає утилітаризм і корисливе ставлення до природи й людини, особливо гостро відчувається вагомість