Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами

У третьому підрозділі “Нереабілітуючі обставини закриття кримінальних справ (ст. 6 КПК України) ” зазначається, що за п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю внаслідок акта амністії, а також в зв’язку з помилуванням окремих осіб. Автор дисертації висвітлює дискусійне в юридичній літературі питання щодо можливості застосування амністії та помилування як у процесі розслідування кримінальної справи, так і до її порушення. Автор приєднується до думки ряду вчених (О. Ф. Смирнов, В. І. Курляндський), які вважають за необхідне не застосовувати амністію до порушення кримінальної справи. Більш того, амністувати та здійснювати помилування можливо тільки після повного розкриття злочину та з’ясування судом всіх обставин справи. Втручання процесуального закону впливає на правове становище амністованих, яке виявляється не рівним, залежним від стадії процесу (І. Л. Марогулова). Згідно законів “Про амністію” 2000 року та 2001 року відсутня норма, що надає право органам дізнання та досудового слідства приймати рішення про закриття кримінальної справи згідно з п. 4 ст. 6 КПК. Для застосування амністії слідчий повинен направляти справу до суду для звільнення особи від кримінальної відповідальності в тому самому порядку, в якому застосовуються інститути звільнення від відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям або закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності. Напевно, цей крок можна вважати переходом до застосування амністії тільки органами правосуддя, але необхідно внести відповідні зміни до ст. 6 КПК України.

На підставі затвердженого Указом Президента України Положення про порядок здійснення помилування від 12 квітня 2000 р. №588 Президент може помилувати тільки тих осіб, які вже були засуджені судами України, тобто органами судової влади, котрі компетентно виконали надану їм (і тільки їм!) Конституцією функцію. Але кримінально-процесуальний закон передбачає випадки помилування окремих осіб ще до того, як була порушена кримінальна справа щодо них, або під час провадження в справі. У цій частині Положення суперечить закону, тому цю колізію необхідно виправити шляхом внесення відповідних змін до п. 4 ст. 6 КПК України.

Водночас не можна заперечувати самої моральності інституту помилування. Помилування – чеснота, притаманна людині як витвору природи. Але кожний крок у застосуванні акту помилування повинен бути передбачений Конституцією на основі закладених у ній принципів. Оскільки право призначати покарання принципово належить тільки суду, то й процес його виконання може певним чином змінюватися лише в передбачених законом випадках і межах саме судом. На думку автора, помилування має бути віднесене тільки до компетенції судів України.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України кримінальна справа на досудовому слідстві закривається щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження у справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи стосовно інших осіб за нововиявленими обставинами.

На думку автора, якщо обвинувачений може користуватися правом на захист, мати захисника або особисто захищатись перед судом, відстоювати своє чесне ім’я, то для того, щоб забезпечити повне дотримання прав померлої особи при закінченні розслідування або при судовому розгляді по суті необхідно спеціально передбачити в законі обов’язкову участь захисника в справі з моменту оголошення родичам померлого про закінчення збору доказів. Для цього потрібно доповнити статтю 45 КПК України частиною другою такого змісту:

“Участь захисника в справі з моменту оголошення родичам померлого про закінчення збору доказів є обов’язковою”.

Розділ другий “Правове визначення підстав та порядку звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами” складається із шести підрозділів, зазначається, що останніми роками однією з відмітних рис розвитку ряду національних правових систем стало створення альтернативних форм розв’язання кримінально-правових конфліктів. Так, наприклад, до підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності додано ще дві: звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим та у зв’язку з дійовим каяттям обвинуваченого.

На думку дисертанта, закладений у ст. 46 КК України інститут звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим є відображенням звичаєвого права в чинному законодавстві і висвітлюється у підрозділі першому “Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим”. З огляду на це у Кримінально-процесуальному кодексі України з'явилася відповідна новела – положення статті 8 КПК України.

Автор дослідження робить спробу відповісти на запитання: що вважати умовою закриття справи – примирення винуватого з потерпілим чи навпаки? На думку дисертанта, коли йдеться про справи приватного обвинувачення, то можна говорити про примирення потерпілого з обвинуваченим, бо саме потерпілий є ініціатором кримінального процесу (справа порушується судом тільки за його заявою), а отже, він є активним учасником процесу. В інших випадках, підставою закриття справи вважається активна діяльність обвинуваченого, який має не тільки відшкодувати матеріальну шкоду, а й компенсувати моральну. Тому слушно буде вести мову саме про примирення обвинуваченого з потерпілим.

Але найбільш правильним було б вважати підставою до закриття справи факт примирення сторін. Саме примирення сторін, незалежно від того, хто став ініціатором такого примирення, хто здійснив перші заходи до цього і завдяки яким зусиллям та кого таке примирення стало реальним. На думку автора, факт примирення сторін має бути відображений в окремому юридичному документі – мировій угоді, яку підписують потерпілий