Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами

У підрозділі четвертому “Звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки та декриміналізації” автор аргументує потребу відрізняти звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку зі зміною обстановки (зміна якихось обставин в об'єктивному світі, а не самого законодавства) від декриміналізації, коли на час розслідування або судового розгляду справи те чи інше діяння вилучене новим законом з переліку кримінально караних. У таких випадках слідчому, прокурору і судді належить застосовувати ст. 5 КК України – про зворотну дію закону, який скасовує злочинність діяння. Декриміналізація певного діяння не дає підстав для закриття справи і внаслідок зміни обстановки. Автор вважає за потрібне наголосити, що юридичну оцінку діянню належить давати на момент його скоєння, а не на момент його розгляду правоохоронними органами.

У підрозділі п’ятому “Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності” зазначається, що послаблення санкцій деяких статей після внесення змін до кримінального законодавства спричиняє й певні зміни в обчисленні строків давності. Це може призвести до зниження профілактичного впливу кримінального законодавства.

У підрозділі шостому “Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру” зазначається, що згідно зі ст. 71, 9 КПК України провадження в кримінальній справі може бути закрите судом у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому статтею 447 КПК України. Застосування примусових заходів виховного характеру є гуманним актом правосуддя, але буде більш ефективним за умови кваліфікованої роботи працівників спеціалізованих органів, які здійснюють контроль за поведінкою неповнолітніх. Інакше застосування зазначених заходів буде формальним і не впливатиме на боротьбу із злочинністю неповнолітніх.

Запровадження у справах неповнолітніх так званої ювенальної юстиції стало б, на думку автора дисертації, ще одним ефективним способом розв’язання проблем застосування кримінального та кримінально-процесуального законодавства до неповнолітніх. Потрібно створити суди у справах неповнолітніх, які б розглядали питання про звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та застосування до них примусових заходів виховного характеру.

Третій розділ “Проблема встановлення вини особи та процесуальний порядок закриття кримінальних справ за нереабілітуючими обставинами” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Проблема встановлення вини особи під час закриття кримінальної справи за нереабілітуючими обставинами” зазначається, що на сучасному етапі розвитку суспільства актуальною є проблема дотримання правоохоронними органами законодавства в галузі забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в Україні. Однією з гарантій захисту прав громадян на досудовому слідстві є процесуальна форма, зокрема інститут пред’явлення обвинувачення.

Притягнення особи як обвинуваченого – один із найважливіших процесуальних актів, зміст якого полягає у винесенні постанови про притягнення як обвинуваченого, пред'явленні обвинувачення, роз'ясненні обвинуваченому його прав та наданні можливостей щодо їх реалізації, допиті обвинуваченого.

Дисертант полемізує з рядом учених щодо питання необхідності притягнення особи як обвинуваченого при закритті кримінальної справи. Важко погодитися з тим, що в процесі розслідування кримінальних справ слідчому належить обмежитися тільки збиранням доказів або зовсім відмовитися від процедури притягнення особи як обвинуваченого (П. Д. Борцов). Дисертант поділяє думку деяких учених щодо поняття сутності притягнення особи як обвинуваченого, коли особа на підставі зібраних доказів стає одним з головних учасників кримінального процесу, щодо якого державою в особі органів правосуддя публічно формулюється та проголошується обвинувачення у вчиненні кримінально караного діяння, проте сам обвинувачений при цьому в силу презумпції невинуватості ще не вважається винуватим, доки його провина не встановлена вироком суду, і наділяється для захисту своїх інтересів широкими процесуальними правами (В. М. Тертишник) Крім того, притягнення особи як обвинуваченого дає початок змагальності кримінального процесу: чітко визначаються сторони та права учасників процесу, функції захисту та обвинувачення отримують можливість активного прояву; між обвинуваченим, захисником та іншими учасниками процесу виникають кримінально-процесуальні відносини, які характеризуються змагальністю та конструктивним розвитком у рамках процесуальної форми з метою розв'язання справи по суті.

У дисертації автор порушує і таку проблему: чи визнається особа винуватою у вчиненні злочину при закритті кримінальної справи за нереабілітуючими обставинами, який з органів уповноважений зробити висновок з цього питання, чи може бути надане таке право органам слідства. У роботі розглядаються різні концепції розв’язання зазначеної проблеми. Одні науковці вважають, що слідчий визнає особу винуватою у вчиненні злочину, але таке визначення не тягне ніяких правових наслідків (Я. О. Мотовіловкер, Л. М. Володіна). Інші стверджують, що, закінчуючи досудове слідство і приймаючи рішення в справі, слідчий зобов’язаний зробити висновок про винуватість чи невинуватість особи. Право органу розслідування констатувати винуватість особи не всупає у суперечність з основними принципами кримінального процесу (А. Я. Дубинський). Але автор дисертаційного дослідження пристає до такої думки, що слідчий повинен не тільки зібрати докази, а й довести відповідній особі свої попередні висновки, надати можливість особі їх спростувати. Слідчий має створити необхідні передумови