Профілактика та лікування післяопераційної ранової інфекції і гнійно-запальних захворювань м’яких тканин

Публікації. За матеріалами дисертаційних досліджень опубліковано 54 наукових робіт (21 в фахових журналах, 33 в матеріалах і тезах з’їздів, конференцій, симпозіумів). Видані монографія (у співавторстві) і інформацій- ний лист. Отримано 4 авторських свідоцтва СРСР, 4 патенти України на винахід.

Структура та обсяг дисертації. Основний текст дисертації викладений на 266 сторінках машинопису. Складається зі вступу, огляду літератури, 6 розділів власних досліджень, аналізу одержаних результатів та їх обгово- рення, висновків і практичних рекомендацій. Список використаних джерел нараховує 610 робіт, з них 162 іноземних. Робота ілюстрована 46 таблицями і 43 рисунками.

 

 

Матеріали і методи досліджень. Досліджування антимікробного спектру дії поводили трьохкратно методом послідовних серійних розведень досліджуваних препаратів у рідкому поживному середовищі за загально- прийнятою методикою. Знезаражуючі властивості розчинів декаметоксину, етонію, хлоргексидину біглюконату і фурациліну вивчали на батистових тест-об’єктах. Визначення чутливості мікроорганізмів до протимікробних препаратів проводили методом дифузії в агар з використанням стандартних дисків. Високочутливими вважали штами, в яких зони затримки росту були більше 20 мм; чутливими – від 15 до 20 мм; слабо чутливими – від 10 до 15 мм і нечутливими – менше 10 мм. Вплив 0, 05% розчину декаметоксину на клітинну структуру S. aureus i E. сoli вивчали за допомогою електронного мікроскопу JEM – 100S (Японія) при напрузі 80 кВ. Приготування електрон- номікроскопічних препаратів виконували методом фіксації парами глютаральдегіду й чотирьохоксиду осмію з наступним зневодненням у спиртах зростаючої концентрації. Колонії мікроорганізмів заливались в епоксидні смоли, а потім готували зрізи на ультратомі. Сорбційну активність полісорбу вивчали відносно штамів S. аureus, E coli, P. vulgaris, P. aeruginosa у концентраціях 105-109 бактеріальних тіл в 1 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і концентраціях полісорбу 3, 3; 6, 6; 13, 3 мг/мл. Бактерицидна дія полісорбу оцінювалася після посіву суспензій полісорбу та мікроорганізмів у вказаних концентраціях на тверді і рідкі поживні середовища.

Гостру токсичність палісану вивчали на 25 білих мишах вагою 18-20 г, яким кожний день внутрішньоочеревинно вводили по 2 мл препарату на протязі 10 діб. Підгостру токсичність палісану вивчали на 28 щурах вагою 180-210 г. В дослідній групі 14 тваринам на протязі 21 дня один раз на добу внутрішньоочеревинно вводили по 5 мл препарату, а в контрольній групі 14 тваринам – по 5 мл 0, 9% розчину натрію хлориду. Під час експерименту за тваринами велось клінічне спостереження, визначався морфологічний склад крові, біохімічні показники функції печінки та нирок за звичайними методиками. На 22 добу під наркозом тварини виводились з експерименту шляхом декапітації.

Визначення осмотичного тиску 3% розчину натрію хлориду проводили кріоскопічним методом за загальноприйнятою методикою. Місцеву подразнюючу дію розчинів натрію хлориду вивчали у 35 пацюків методом внутрішньотканинного введення. Оцінку реакції тканин проводили через добу після введення розчинів. Інтенсивність реакції оцінювали за наявністю набряку, гіперемії шкіри, утворенню інфільтрату або некрозу. Ефективність мікробної деконтамінації експериментальної рани, забрудненої 1 мл 2 млрд суспензії добової культури S. аureus, вивчали у 10 пацюків шляхом її зрошення або заповнення розчином натрію хлориду з експозицією у 2 хв. Результати оцінювали по виду загоєння рани.

Для обґрунтування доцільності внутрішньоартеріального введення лікарських речовин в еритроцитарних тінях-носіях при гнійно-запальних процесах на кінцівках було виконане експериментальне дослідження на 11 собаках, у яких попередньо моделювали гнійно-запальний процес на задніх кінцівках. На третю добу експерименту у собак проводили забір 15 мл крові і готували автологічні еритроцитарні тіні за власним методом (М. І. Бурковський, М. Д. Желіба, 1999). Отримані тіні насичували 0, 1% розчином метиленового синього або 30% розчином верографіну і вводили внутрішньоартеріально у дослідну кінцівку. Одночасно в другу (контрольну) кінцівку внутрішньо- артеріально вводили ці ж речовини, але не включені в еритроцитарні тіні. Під час і після введення барвника спостерігали за часом появи й інтенсивністю забарвлення в рані та навколишній шкірі, часом його зникнення. Одночасно з дослідної рани брали мазки-відбитки, які вивчали за допомогою фазово-контрастної мікроскопії. Паралельно вивчали динаміку концентрації метиле- нового синього в тканинах дослідної і контрольних ран. Одному собаці одномоментно в обидві стегнові артерії водили 30% розчин верографіну. На дослідній кінцівці він вводився в еритроцитарних тінях, а на контрольній – без. Через 2, 6 і 20 хв після внутрішньоартеріальних ін’єкцій виконували рентгено- логічні знімки обох задніх кінцівок апаратом “Арман”.

Оцінку клінічної ефективності декаметоксину, етонію, хлоргекседину біглюконату, сорбційно-лізуючих сумішей і загальновживаних препаратів проведено шляхом ретроспективного клініко-статистичного аналізу результатів лікування 964 хворих з гнійно-запальними процесами м’яких тканин.

Порівняльну ефективність внутрішньоартеріального введення антибіоти- ків в еритроцитарних тінях і без них виконано у 59 хворих з ішемічно-гангренозною формою синдрому стопи діабетика. В процесі лікування гнійно-запальних захворювань м’яких тканин виконувались мікробіологічні дослідження осередків. В якості критеріїв оцінки перебігу ранового процесу були клінічні спостереження за хворими, терміни очищення ран від некротизо- ваних тканин, появи грануляцій і початку крайової епітелізації, цитологічні дослідження мазків-відбитків з рани.

У 116 хворих з гнійно-запальними процесами м’яких тканин виконано обстеження стану неспецифічної резистентності організму і його динаміки в процесі лікування шляхом визначення фагоцитарної