Розвиток самоідентичності у підлітковому віці

З цього підходу було зроблено три важливих внески в концепцію «его» [21, c. 89]:

активність «его» розглядалася як вторинний процес;

«его» керується принципом реальності і спрямоване на досягнення задоволення;

роль «его» у процесах пригнічення.

Третій етап знаменував збільшення автономії «его». Наприкінці цього етапу Фрейд почав знову розглядати «его» у реальних відносинах. Тепер «его» стало структурою з обмеженою незалежністю, яка реалізує функцію примирення і узгодження інстинктивних вимог і зовнішньої реальності.

Наступний етап у розвитку концепції «его» пов'язаний з іменами послідовників Фрейда і безпосередньо зародженням его-психології. Можна виділити наступні проблеми, які постали перед его-психологією на даному етапі: проблема походження “его”; теорія відносин між об'єктами; психосоціальні аспекти розвитку “его”. Ці проблеми почали розробляти А. Адлер, Г. Гартман, Е. Кріс, Р. Ловенштейн, А. Кардінер, Г. Саллівен, Е. Фромм, К. Хорні і багато інших.

Спільною і характерною рисою цих концепцій є переорієнтація психоаналізу з біологічно несвідомого на соціальні фактори, які визначають собою психічну організацію особистості. Перенесення уваги з біологічно вродженого несвідомого на соціально-орієнтовані явища психіки не могли здійснитися в психоаналізі, оминаючи стадію дослідження «его». З одного боку, «его» у представників цього напрямку Г. Гартманна, Р. Спітца і навіть більш пізніх представників цього напрямку зберігає в собі окремі риси і особливості несвідомого, а з іншого боку – воно призначено за своїми функціями для створення психічних механізмів особистості, необхідних їй для адаптації. Психоаналітична категорія «его» допомогла звести несвідомі аспекти психіки і психічні структури, детерміновані соціальними умовами.

Основоположником такої переорієнтації класичного психоаналізу виступив А. Адлер, будучи одним з перших психоаналітиків, які висловилися на користь досліджень «его» і віддали йому перевага перед іншими. Він переглянув фрейдівські концепції біологічної детермінації психіки і сформулював теорію «індивідуальної психології», яка претендує на цілісне вивчення і розуміння людини як соціальної істоти, чий психічний розвиток детермінований соціальним оточенням. Але Адлер досліджував особистість із методологічних позицій, які значно відрізняються від позицій власне его-психології [13, c. 122].

Засновниками его-психології по праву вважаються А. Фрейд і Г. Гартманн. Одним з найбільш важливих завдань їх досліджень стала спроба перебороти розділеність особистості в концепції Фрейда, розглянути динаміку і структуру людської психіки як єдиного утворення.

У пізніх роботах З. Фрейда (20-30 роки) виділено і розглянуто кілька функцій «его», однак питання про структуру «его», його роль в нормальній життєдіяльності особистості залишалося відкритим. У класичному психоаналізі не були поставлені завдання дослідження таких проблем, як способи людської орієнтації і пристосування до світу, адаптації до мінливих соціальних умов. Его-психологія має справу з конструктивними механізмами «его», його можливостями регуляції і контролю над психікою і поведінкою людини.

У роботі А. Фрейд «Его і механізми захисту» (1993) розглядаються питання функціонування захисних механізмів. Вона розробила проблему структуру захисних механізмів, не пов'язуючи їх природу з патологією, і показала, що ці захисти насправді високо адаптивні за своїм походженням. Захисти кожної людини є характеристиками її тотальної адаптації до життя, формуючи значну частину її особистості. Цими дослідженнями захисних механізмів А. Фрейд дала новий поштовх до аналізу «его». З одного боку, вона продовжувала дослідження З. Фрейда, розвиваючи саме ті аспекти «его», до яких звертався і він в останніх роботах. З іншого боку, захисти розглядалися нею у більш широкому соціальному контексті, ніж це мало місце в класичному фрейдизмі [13, c. 126].

Наступний крок зробив Г. Гартманн. Він істотно змінив уявлення про «его», розвинувши концепцію про автономію «его», хоча й вважав її відносною і підданою регресії. Гартманн проголосив тезу про існування в «его» безконфліктної зони і тим самим вивів його з-під деспотичної влади несвідомого. Разом з тим Гартманн погоджувався із З. Фрейдом і А. Фрейд у тому, що «его» містить у собі захисні механізми і, таким чином, разом з безконфліктною зоною «его», він одержав уже два рівні «его», яке раніше розглядалося без усякої диференціації. Крім того, Г. Гартманн пов'язав цю вільну від конфліктів сферу з інтелектом і обмежив її від пригнічуючого впливу несвідомого, тим самим реабілітувавши раціонально-інтелектуальну частину психіки, надавши їй відносно самостійного статусу.

Зосередивши свою увагу на «его» і розділяючи, разом з тим, фрейдистську концепцію про складну структурну організацію особистості, Гартманн переосмислив значимість структурних елементів особистості. У його концепції центром особистості стає «его». Сам Гартманн не займався питаннями розвитку «его», але дав поштовх його генетичному розгляду у майбутньому.

Ерік Ериксон створив соціально-психологічну теорію цілісного «життєвого циклу» людини, який розглядався ним через призму формування ідентичності особистості. Його дослідження відбувалося в напрямку руху від характеристики цілісної особистості до пошуків джерел її цілісної організації [11, c. 9].

Поняття ідентичності, згідно Еріксона, містить у собі усвідомлення власної тимчасової довжини, що забезпечує наступність всіх аспектів власного «Я» у минулому, сьогоденні і майбутньому; відчуття глибокої функціональної єдності, унікальності та неповторності власної особистості, що спричиняє почуття безперервної самототожності; почуття спільності соціальним ідеалам і цінностям тієї групи, до якої відносить себе особистість, почуття соціальної підтримки і визнання. Інакше кажучи, поняття ідентичності означає твердо засвоєний і особисто прийнятий образ себе; відчуття