Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Аналіз пореволюційного наукового доробку М. Грушевського, В. Липинського, І. Крип’якевича, С. Томашівського, О. Терлецького доводить, що проблема українського державотворення була пріоритетною, хоча методологічні підходи її студіювання у названих дослідників були достатньо відмінними. Зрештою, предметом наукового пошуку істориків були різні державні утворення: держава Б. Хмельницького – М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип’якевич, українська новітня державність періоду визвольних змагань – В. Кучабський, юридично-правовий устрій від Київської Русі до Гетьманщини – Р. Лащенко, М. Василенко, С. Шелухін. Але у кожному випадку наголошення на питомому українському характері цих державних утворень створювало позитивно спрямований потенціал історичних знань, які свідчили про “нормальне” минуле українського народу. Таким чином, дослідження будь-яких проявів української державності протягом всього часу існування української етнічної спільноти було характерною рисою національної історіографії 1920-х рр. Практично всі українські історики давали позитивну відповідь щодо існування традиції українського державотворення, зазвичай велася мова про три українські держави – княжої, козацької та сучасної доби, розвиток українського державотворення уявлявся у вигляді своєрідної хвилястої лінії, де періоди побудови держави змінювалися періодами її занепаду та бездержавності, простежувалася тенденція до мінімізації бездержавного існування українців.

Новим явищем, важливим для національного визначення української науки у період 20-х рр., було зростання інтересу до культури та історії національних меншин. Це свідчило про помітну соціальну чутливість істориків, які оперативно відгукнулися на етнонаціональний ренесанс, започаткований революцією 1917-1920 рр. Крім того, розширення дослідного історичного поля, вихід за межі суто української етнічності, можна розглядати як ознаки зрілості вітчизняної історіографії, набуття нею загальнонаціональних характеристик. Дисертант відзначає, що включення наукового дослідження національних меншин України (євреїв, поляків, німців, молдаван тощо) в загальноукраїнську історіографію сприяло національній консолідації українства. Подібний підхід значно розширював поле наукових пошуків, виявляв нові проблеми, створював цілісну картину української історії. Крім того, це підвищувало громадсько-політичну значимість історичної науки, оскільки наявність об’єктивної історії національних меншин знімало чимало упереджень з їхнього боку до титульної української нації.

У шостому розділі “Узагальнення соціальних аспектів українського націостановлення в історичній думці”, який складається з двох підрозділів, аналізуються наукове осмислення аграрної складової української національної свідомості та націотворчої функції української інтелігенції.

Соціальні бар’єри в українській суспільній свідомості часто були пов’язані саме з етнічною приналежністю. Тому на межі ХІХ-ХХ ст. домінували теоретичні уявлення про українську націю як соціально неповну внаслідок національного поневолення. Це, у свою чергу, знайшло безпосередній відгук серед українських істориків, які намагалися розкрити самостійну історичну долю та культурну окремішність українського народу, свідомо протиставляли українське всьому неукраїнському. Однак у таких твердженнях не складно побачить певну редукцію реального стану української історичної думки. Не зупиняючись на акцентованому протиставленні за етнічною ознакою, дисертант доводить – в українській науковій практиці зустрічалося чимало прикладів більш адекватного підходу до дослідження соціального контексту процесу становлення нації. Увага до цієї проблематики помітно зросла у пореволюційний час, коли українським інтелектуалам довелося узагальнювати досвід незавершеного державного будівництва часів визвольних змагань.

Реальний історичний процес включення аграрної складової у сучасне творення української нації був доволі непослідовний і мав дискретний характер. Свою належність до нової національної спільноти селянство визначало через можливість захисту своїх соціально-економічних та станових інтересів. Інші аграрні верстви помітного впливу на українське націостановлення не справили. Це дозволяє стверджувати, що ідеальна модель створення української хліборобської нації, яку пропонував В. Липинський, так і не була реалізована. Проте його теоретичний набуток не втратив свого значення. Цікавою видається і роль селянства у історичній концепції М. Грушевського. У рецепції цього мислителя, селянство з одно боку було чинником, який детермінував сучасний історіографічний процес, а з іншого – мало вагомий націотворчий потенціал.

Дослідження ролі інтелігенції в українському націотворенні у пореволюційний період характеризувалося чималими здобутками. Особливості розвитку української суспільно-політичної думки та національно-визвольного руху спонукали до пошуку адекватної оцінки ролі в них інтелігенції. На погляд дисертанта, українські історики спромоглися науково осмислити ці явища. Була створена серйозна джерельна база для аналізу участі українських інтелектуалів у визвольному русі шляхом введення у науковий обіг великого масиву документального матеріалу, який за часів самодержавства не оприлюднювався з політичних причин. Студіювання цього матеріалу дозволило закрити велику кількість “білих плям” з історії українського національного відродження ХІХ ст., тим самим створивши послідовну схему розвитку національної інтелектуальної традиції, що пов’язувало сучасну українську спільноту зі знаковими постатями та ідеями у минулому. Щодо інтерпретації конкретної участі інтелігенції у націотворенні, то думки дослідників розподілилися у досить широкому спектрі – від надмірної абсолютизації до заперечення її самостійної ролі у цьому процесі.

Зрештою, українська історична думка продемонструвала новий підхід до осмислення соціального зрізу становлення власної національної спільноти.

Останній сьомий розділ дисертації “Регіональні варіанти української історичної думки” складається з чотирьох підрозділів, у яких розглянуто функціонування історичних наукових осередків у Закарпатті, Санкт-Петербурзі, Кубані, Львові та в еміграції.

При здійснені такого аналізу дисертант виходив з положення, що у кожній з частин української території історичні знання поширювалися у специфічний спосіб, зумовлений їхнім державно-політичним статусом. Різна ситуація у чотирьох частинах України – підрадянській, у складі Польщі,