Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Ситуація, яка склалася у Закарпатті у 1920-х рр., розглядається автором як наслідок незавершеної національної ідентифікації місцевого населення. Русини, будучи етнографічною групою українського народу, в силу несприятливих політичних обставин, викликаних периферійністю їхнього розміщення, тривалою ізоляцією від основного етнонаціонального масиву, до означеного часу вагалися з чітким визначенням власної національної належності. Звідси походить наявність різновекторних напрямків культурно-національної орієнтації, що не могло не позначитися на загальному стані історичної думки. Остання демонструвала декілька моделей у інтерпретації історичного минулого краю – українську (народовську), “русофільську”, офіційну чехословацьку. До українського напрямку тяжіли дослідники які об’єднувалися навколо товариства “Просвіта” в Ужгороді – В. Гаджеґа, В. Пачовський, І. Кондратович та інші. Увага українських науковців з інших регіонів до історії Закарпаття також сприяла включенню закарпатських студій у загальноукраїнський контекст.

У 1920-ті роки активізувалися дослідні українські наукові осередки й у межах РСФРР: Петербурзький та Кубанський. Перший зумів за період свого недовгого існування достатньо інституційно та функціонально розвинутися. Другий так і залишився на стадії становлення. Проте їх поява та розвиток були не випадковими, оскільки спиралися на чималу попередню традицію українознавчих дослідів і організований український рух. Провідною інституцією було “Товариство дослідників (прихильників) української історії, письменства і мови у Петербурзі”, засноване у грудні 1925 р. групою вчених на чолі з акад. В. Перетцем. Його членами, спільно з українськими колегами, була реалізована широка дослідна програма у галузі історії України, історії літератури, театру, громадських рухів, мистецтвознавства, етнографії. Українознавчий осередок на Кубані, на відміну від Товариства у Ленінграді, займався дослідженням переважно краєзнавчої тематики. Очевидно, що така специфіка була зумовлена особливостями національно-ідентифікаційних умов краю. На жаль, становлення кубанського наукового осередку не набуло завершеного вигляду. Повернення у 1930-х рр. до великодержавної владної політики не тільки поставило крапку у розвитку українознавчих досліджень, але й привело до суцільної денаціоналізації українського населення Кубані.

Пореволюційний період функціонування львівського наукового осередку був позначений суттєвим зменшенням його ваги у загальноукраїнському історіографічному процесі. Особливо помітними таке становище було на тлі, небаченого до того, розквіту наукового українського життя на Великій Україні. Водночас спостерігалася гостра потреба у розвитку національно орієнтованої історичної думки. Спонукальним чинником тут виступала суспільно-політична ситуація, у якій опинилися західноукраїнські землі у складі міжвоєнної Речі Посполитої. Асиміляційна політика польської влади вимагала адекватної української відповіді. Враховуючи обмежені легальні політичні можливості, реальним способом збереження і поширення національної свідомості українців була культурницька освітня праця. Основу якої становила національна історична думка. Плекати її доводилося виключно на громадських засадах, оскільки були майже відсутні державні форми інтелектуального життя українського загалу під владою Польщі. Організаційним осередком українських історичних дослідів лишалося НТШ у Львові. Після ліквідації українських кафедр у Львівському університеті, була спроба компенсувати їх діяльністю Українського (таємного) університету. Видавнича база поповнилась новими науковими і науково-популярними виданнями. Серед останніх найпомітнішим був журнал “Стара Україна”. Дисертант звертає увагу на діяльність провідних львівських істориків того часу. У переважній більшості це були учні М. Грушевського.

В останньому підрозділі проаналізовано емігрантський варіант української історичної науки, який сформувався у пореволюційний період. Тут переосмислення накопиченого історико-політичного досвіду відбувалося у цілеспрямованому національному напрямку, що мав послідовну етатистську орієнтацію. Така суспільно-політична абсолютизація наукового пошуку стане характерною ознакою історичної науки в еміграції і буде час від часу посилюватися відповідно до погіршення ситуації в УСРР. Водночас відбулося суспільне визнання евристичної вартості історичних досліджень, що здійснювалися науковцями-емігрантами. Більше того, вони досить часто пропонували новаторські методологічні підходи до історичних досліджень, впроваджували в українську наукову практику сучасні західні взірці. Найпослідовніше це простежувалося у наукових пошуках М. Грушевського, В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Шелухіна, В.. Біднова, А. Яковліва, О. Шульгіна, Д. Антоновича, В. Прокоповича, І. Борщака, В. Кучабського, Р. Лащенка та багатьох інших. Важливим чинником інтелектуального життя стали емігрантські науково-дослідні центри та вищі навчальні заклади: Український соціологічний інститут, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Музей визвольної боротьби України (МВБУ) в Празі, Українській вільний університет, Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова у Празі, Українська господарська академія у Подебрадах. Тим самим емігрантський варіант історичних досліджень став повноправною складовою частиною української історичної науки. Наявність емігрантської гілки було своєрідним гарантом збереження національної історичної парадигми при виникненні реальної загрози для її існування у межах материнського простору. У період 1920-х рр. ця загроза лише вимальовувалася і набула реальних обрисів у підрадянській Україні з початком 30-х рр.

Висновки. У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у з’ясуванні якісних характеристик історичної думки в умовах українського модерного націотворення. Це дозволяє отримати більш повне уявлення про особливості розвитку української історіографії у її національній формі та загальний перебіг процесу становлення української нації; тим самим сприяти провадженню у наукову практику історіографічного та історичного пошуку сучасних методологічних підходів.

Головними науковими результатами вважаємо:

1. Виявлення й дослідження механізмів взаємодії історичної думки та національної свідомості. Вплив історичної науки на національну свідомість відбувається за доволі складною схемою. Початково через дію соціального запиту наукове середовище продукує нове бачення історичного минулого певної спільноти, що заперечує традиційні офіційні погляди. У реальному часі можуть співіснувати декілька різних подібних наукових інтерпретацій. Як правило