Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

10. Важливим чинником органічного включення української національної історичної парадигми у ширший європейський контекст є науковий діалог з історіографіями тих національних спільнот, які формувалися в одному з українцями геополітичному просторі. Тодішнє порозуміння між українськими, білоруськими, литовськими, тюркськими і навіть частково російськими істориками не тільки доводить саму можливість такого діалогу, але й дозволяє вибудувати принципи узгодження та вималювати певні його змістовні обриси.

11. Для більшості українських істориків був притаманний телеологічний погляд на історію спільноти, яку вони інтелектуально репрезентували. Їхньою провідною думкою була така: попередня імперська наукова традиція спотворювала або навіть зумисне фальсифікувала справжню історію українського народу та його державних утворень. Що у свою чергу приводило до деформації історичної пам’яті українців, заважало їм усвідомити себе окремою нацією. Ліквідація таких перекручувань буде означати відновлення історичної справедливості і позитивно вплине на націотворчий процес української спільноти.

12. Проведене студіювання української історичної думки дозволяє рельєфніше побачити і перебіг та особливості розвитку національної свідомості українців. Становлення останньої відбувалося в обставинах жорсткої конкуренції різних ідентичностей. Реальна українська свідомість має розглядатися як результат складної взаємодії різних ідеологій та політичних рухів, а не тільки власне українського національно-визвольного. Українці стали національною спільнотою не автоматично, а у наслідок цілеспрямованої дії багатьох поколінь своїх предків, які обрали українськість з-поміж інших, менш привабливих моделей ідентичності.

13. Взаємозв’язок історичної думки та національної свідомості в українському випадку не мав характеру замкненої ізольованої схеми. І тому не може бути описаний лише у історіографічному чи націогенетичному вигляді. Цілком очевидно, що варто зважати на дію ще низки чинників: процес модернізації, розвиток соціально-станових структур та їхнього самоусвідомлення, вплив світової історичної науки тощо. Зрештою, все більшої ваги набуває політично-доктринальний фактор – поступове зміцнення радянського тоталітарного режиму та повернення його до великодержавного курсу. У результаті чого здобутки українського націотворення та існування національної історичної думки у межах УСРР були поставлені під серйозний сумнів. З початку 30-х рр. національна історична наука підтримувалося лише за рахунок західноукраїнського та емігрантського середовищ, які були значно слабкішими ніж “материкова” історіографія попереднього періоду.

14. Від кінця ХІХ ст. до початку 30-х рр. ХХ ст. українська історична думка пройшла складний процес трансформації – перетворившись із контрокультурної практики щодо імперської історичної моделі у офіційну історіографію, яка мала суспільне визнання у межах національної спільноти. При цьому, виконуючи свою питому етнонаціональну функцію, вона відкривала великі потенційні можливості для подальшого розвитку дослідної сфери. Розгром української національної історіографії у межах УСРР був ліквідацією повнокровного наукового організму. Проте історична пам’ять все ж таки має властивість до відродження у нових сприятливих суспільно-політичних умовах. Події кінця ХХ ст., пов’язані з виникненням незалежної Української держави, є наочним підтвердженням цьому. Тому нині й зростає важливість осмислення досвіду становлення української національної історичної думки.

 

 

Монографії

Історичні концепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. – К. ; Черкаси: Брама ІСУЕП, 2000. – 284 с. (18, 09 др. арк.).

Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.) – К. ; Черкаси: Відлуння-Плюс, 2001. – 440 с. (29, 2 др. арк.).

Брошура

Історична пам’ять і сучасне державотворення – погляд із Черкащини. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2001. – 120 с. (7, 13 др. арк.).

Статті у фахових виданнях

Проблема “революційного” характеру Хмельниччини у науковій спадщині М. Грушевського та В. Липинського // Вісник Черкаського університету. Серія соціально-гуманітарних наук. – Черкаси, 1997. – Вип. 2 – С. 16-24. (0, 5 др. арк.).

Етнологічна складова методології наукового досліду М. Грушевського // Вісник Черкаського університету. Серія соціально-гуманітарних наук. – Черкаси, 1998. – Вип. 6. – С. 18-26. (0, 7 др. арк.).

Механізм розвитку історичного компоненту національної свідомості українців у новітній час // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. – Черкаси, 1999. – Вип. 12. – С. 30-36. (0, 45 др. арк.).

Етнонаціональні наслідки політики українізації 1920-х років // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень / Зб. – К., 2000. – Вип. 12. – С. 274-284. (0, 5 др. акр.).

Українізація системи вищої освіти 1920-х років як важливий чинник розвитку національної свідомості // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2000. – №4. – С. 20-28. (0, 7 др. арк.).

Харизма Богдана Хмельницького в осмисленні Михайла Грушевського (новаційний контекст української історичної думки 1920-х років) // На службі Кліо. Зб. на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльності. – Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. – С. 213-241. (1, 8 др. арк.).

Українські наукові видання як комунікативний чинник становлення національної свідомості у добу українізації 1920-х років // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. – Черкаси., 2000. – Вип. 21. – С. 17-24. (0, 5 др. арк.).

Стан історичної свідомості жителів Черкащини за результатами соціологічних опитувань // Вісник Черкаського університету. Серія історичні науки. – Черкаси., 2000. – Вип.