Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

2. Суспільне визнання історичної думки відбувається завдяки дії переважно політичних чинників, що і виступають з’єднувальним ланцюгом між науковими знаннями та якісними параметрами нації. Йдеться про реалізацію цілеспрямованого проекту, побудову певної суспільної конструкції, у якій одним із “будівельних матеріалів” виступає актуалізована історична пам’ять. Виконавцями цієї праці є суб’єкти націотворення – національні “будителі”, рухи, держави. Для поширення історичної свідомості використовувалися найрізноманітніші канали комунікації: оприлюднення наукових праць, науково-популярні та літературні видання історичної тематики, система освіти, засоби масової інформації, культурно-освітні заклади тощо.

3. Науковість історичної думки виявляється через певну самостійність, своєрідну відстороненість її власне наукового та суспільно-політичного вимірів. Таке явище найбільш виразно простежується у методологічній площині. Для виконання своїх ідентифікаційних функцій національна історіографія не обов’язково має спиратися на методологічні новації. Поява ж нових теоретичних методологічних підходів може відбуватися незалежно від того, наскільки усвідомленою є національна спільнота. Проте певна кореляція між методологічним оснащенням історичної науки та станом національної свідомості все ж існує. Український приклад у цьому сенсі є досить показовим. Так, поява та поширення народницького історіографічного напрямку органічно включалося у національне відродження ХІХ ст. Державницький же напрямок був покликаний до життя саме у переломний для українського національно-визвольного руху час.

4. Саме націотворення у всій складності його виявів як соціокультурного та суспільно-політичного явища було домінуючим чинником, який визначав становлення української історичної думки кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Оскільки національна свідомість української спільноти була найбільш динамічною та сутнісною складовою творення нації, саме вона мала безпосередній зв’язок з історичною думкою. Наступним фактором, який відкривав шлях до суспільного сприйняття нової національної історичної схеми, був процес соціально-політичної трансформації суспільства, його революційне перетворення. Без соціальної революції, напевне, не відбулося б такої досить швидкої кардинальної зміни уявлень суспільства про своє власне минуле, коли на зміну імперської історичної парадигми прийшла національна. Однак взаємозалежність соціальної та світоглядної революції все ж таки є опосередкованою. Оскільки сама історична наука досить консервативна, то видозміну історичних концепцій слід визначати як своєрідну наукову революцію.

5. Якісні характеристики нового стану української історичної думки такі. Вона репрезентувала цілком самобутню історичну науку, яка виразно відрізнялася від історіографій інших народів. Українська історична парадигма зародилася як суто етнічна. Однак з набуттям українською спільнотою необхідного соціального досвіду, передусім державного, спостерігається поступове подолання суто етнічного порогу і вихід на більш широкі, національні простори. Конкретно це виявлялося у ствердженні державницького напрямку та посиленні інтересу до дослідження історії національних меншин, спробі включити їх у загальнонаціональну історіографію.

6. Основним змістом історіографічного періоду, який розглядався у дисертації, було зростання плюралізму методологій, розширення дослідного поля зі сцієнтистського погляду, соціологізація історичної думки із суспільно-політичного.

7. Період, що досліджується, можна визначити як перехід до модернізму. Зміст цього явища полягав у спробі подолання позитивізму як методологічної основи історичних дослідів. Світова історична думка у цей час, переживши “кризу класичного історизму”, рухалася до нової якості. Домінуючою стає концепція емпіричної соціальної науки, тотальної історії, яка знайшла свою завершену форму у появі наприкінці 20-х років французької школи “Анналів”. Проте, слід врахувати, що далеко не всі національні історіографії спромоглися на таку трансформацію, оскільки вектор розвитку соціальної історії визначався політичним контекстом. Так в українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи. Хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших у Європі.

8. 1920-ті роки у розвитку української історичної думки становили фінальну частину певного історіографічного циклу. Саме тоді відбулася найбільша концентрація концептуальних набутків національної історіографії. Визначальною рисою цього часу було оптимальне поєднання традицій та новацій у науковому пошуку, у тому числі й на теоретично-методологічному рівні. Щодо подальших перспектив, то можна з великою вірогідністю стверджувати, що українська історична думка перебувала на порозі переходу до нового якісного етапу свого розвитку, який включив би її до загальноєвропейського історіографічного процесу.

9. Виявляються певні регіональні особливості становлення української історичної думки. Тут також маємо повну відповідність до регіонального виміру націотворчого процесу. Наприкінці ХІХ ст. основним осередком українського історичного наукового дослідження була Галичина – українознавчі підрозділи НТШ та єдина університетська кафедра історії України на чолі з М. Грушевським. У 1905-1907 рр. та 1917-1920 рр. – національна історична думка переміщується на Наддніпрянщину. У результаті саме тут створюється повноцінна інституційно та організаційно розбудована національна історична наука. Основою її були історичні установи ВУАН, науково-дослідні кафедри та громадські організації дослідників. Розвиток регіональних варіантів української історичної думки в Закарпатті, Галичині, Санкт-Петербурзі, на Кубані, в емігрантських центрах (Празі, Берліні, Відні, Варшаві) мав свої особливості. Все ж ці центри чи осередки досліджень із поля української історії мали