Історія української культури

та місцевих органів влади Росії та Австро-Угорщини, а своїми політичними союзниками галицьких радикалів. Між тим 22 травня 1894 р. М. Грушевський успішно захистив магістерську дисертацію на тему “Барскоє староство. Історичні нариси XV-XVIII ст. ”Початок науково-організаційної діяльності Грушевського, власне, й припадає на час його переїзду до Львова в зв’язку з призначенням у 1894 р. на посаду професора історії у Львівському університеті. Українофільські погляди М. Грушевського притягували українське студентсво. На лекції до молодого професора записалися всі, хто зачисляв себе до українства, крім студентів-теологів, яким для відвідування дисциплін, що читалися на інших факультетах, потрібен був спеціальний дозвіл. М. Грушевський прагнув, щоб курс вітчизняної історії зайняв належне місце й у підготовці майбутніх народних проповідників. Щоправда, добиватися дозволу студентам-теологам слухати його лекції доведеться цілих три роки. Відвідування лекцій М. Грушевського, безперечно, послужило згуртуванню української молоді у Львівському університеті. Титанічна праця М. Грушевського на ниві національно-культурного відродження Галичини зосереджувалася навколо проблем розбудови національної науки та культури. Вона охоплювала науково-організаторську, видавничу та культурно-просвітницьку діяльність. Особливе значення для творчого зростання Грушевського як дослідника та вченого мало Наукове товариство ім. Шевченка. Саме тут особливою мірою проявився його блискучий талант наукового організатора, який мав не тільки підрядне значення для його досліджень, але також в цілому глобальне значення для формування національної науки. Грушевський опрацьовував свою концепцію відродження української науки на базі західної гуманітарної культури, керуючись при цьому ідеями філософського позитивізму. Чимало зробив Михайло Грушевський для розвитку і збільшення періодичних та серійних видань НТШ. Серед наукових видань НТШ унікальні монографії, джерельні матеріали, десятки книг, всього понад 1170 томів. За ініціативою Грушевського на спільному засіданні історико-філософської і філологічних секцій 15 січня 1896 р. утворено окрему Археографічну Комісію, яка взяла на себе обов’язок збирання і видання історичних джерел і літературних пам’яток. Історичні матеріали Комісія видавала серії “Жерела до історії України-Руси”, яких вийшло 11 томів. У перші роки діяльності Комісії головну роль вів Михайло Грушевський. Крім “Жерел до історії України-Руси”, Археологічна Комісія видавала ще “Пам’ятки українсько-руської мови і літератури”, які служили для видання літописних історико-літературних пам’яток і пам’яток історії освіти, церкви і культури. До 1914 р. було надруковано 7 томів. Михайло Сергійович Грушевський був ініціатором організації бібліотечної справи на Україні з метою об’єднання всіх українських фахівців для публікацій повного бібліографічного покажчика українського друку. Друкованим органом Бібліографічної комісії були “Матеріали до українських бібліографій”, саме в них були надруковані перші томи цього покажчика. За пропозицією Грушевського 18 квітня 1906 р. Було засноване видання, яке отримало назву “Українсько-Руський архів”. До цієї серії ввійшло 10 томів, а саме: т. І, VI, VII “Опис рукописів Народного Дому з колекції А. Петрушевича” Іларіона Свенціцького, в яких друкувалися оригінальні рукописи Львівських збірок. За час головування М. Грушевського в НТШ почали вперше в нашій історії виходити періодичні видання в галузі природничих та математичних наук. М. Грушевський проявив себе як блискучий організатор видавничої справи в Галичині – безумовно, в інтересах усієї соборної України. Він “утворив у Львові загальноукраїнську наукову базу з великою оперативністю друку”. Крім видавництва самого НТШ, став ініціатором створення і першим редактором “Українсько-руської видавничої спілки”, що відіграла величезну роль на ниві національного усвідомлення і культурного піднесення в Україні. Грушевський домігся в 1898 р. реформи тижневика “Зоря”, на базі якого започатковано видання славетного “Літературно-Наукового Вістника”. Михайло Грушевський був твердо переконаний в тому, що наука покликана служити народові та народним інтересам. Ця ідея наскрізна у його творчості та діяльності. Він випередив багатьох дослідників свого часу, здобуваючи щораз більші наукові висоти і водночас підносячи українську науку до небувалого рівня. Свої праці він постійно насичував глибоким соціологічним змістом, спирався на найрізноманітніші джерела, прагнучи досягти максимальної об’єктивності. Коло його наукових зацікавлень надзвичайно широке. Та насамперед М. Грушевський визначний історик. Величезне значення Грушевського як історика безпосередньо пов’язане з національно-культурним відродженням української нації в першій чверті ХХ ст. Без усякого сумніву вершиною наукового доробку вченого протягом львівського періоду, та й навіть усього його життя, була “Історія України-Руси”, яку він розпочав у Львові у 1897 р. “Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління… Сю роботу я уважав задачею свого життя”. 10-томна “Історії України-Руси” М. Грушевського стала культурно-науковою цитаделею українського національного і наукового відродження в якій проаналізовано багатовимірний розвиток українського народу від його давніх початків до 1657 р. включно. Головною історіографічною концепцією автора цієї монументальної праці є наукове обґрунтування перманентності українського різнобічного історичного процесу на всій території, заселеній українським народом. Михайло Сергійович приєднувався до традицій “Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія” і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб взяла “старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись”. Найсприятливіші умови для реалізації ідеї творення національної держави з’явилися в зв’язку з розпадом Російської імперії в лютому 1917 р. Використавши свій шанс, свідома частина української інтелігенції вступила на шлях боротьби за втілення ідей української державності. Саме в ці буренні дні національного розвою, 4 березня 1917 р. інтелігенція створює громадську організацію – Українську Центральну Раду,