Історія української культури

воєнного і національно-політичного характеру, з пробудженням державницької свідомості, що остаточно вивершилась в актах 22-го січня 1918-1919 рр. Дуже широкого та стрімкого характеру починає набувати український національний рух, який живим джерелом протікав скрізь різні прошарки інтелігенції. Першим і найголовнішим завданням цього національно-культурного руху було охопити українською національною освітою найширші народні маси, тобто українізувати їх. Першим інструментом для цього мало стати українське шкільництво, передовсім початкове, а в подальшому порядку середнє та вище. Мала ним стати масова позашкільна освіта, бо ж до революції 1917 р. не було в Україні ні одної української школи. Вже в першому році війни, коли в наслідок мілітаристських невдач Росії повіяло легким духом, українське громадянство виступило з домаганням українського шкільництва. Але попри намагання дозвіл було дано лише на відкриття приватної української гімназії. Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання ґрунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів. Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України. Щойно з падінням царського уряду 1917 р. прийшло до організації українського шкільництва і до відновлення культурно-просвітньої діяльності в національному дусі. Але нелегка була це справа. Російський Тимчасовий уряд був готовий погодитись на культурні поступки українцям, але на місцях. В окремих школах України вже давно закоренились російські шовіністичні елементи, а по містах і містечках передову роль грали «зросійщені» і «жидівські» інтелігентські кола, які принципово вороже ставилися до ідеї української національної школи. Складна була теж справа з учителями, підручниками, термінологією. Може в університетах ситуація була дещо краща, оскільки там все таки працювала певна кількість українців, які могли зразу приступити до викладання українознавства. Не менш вагомі причини, мета й орієнтації українознавства. Як зазначалося у зверненні Генерального Секретаріату «До Української людності» 13 жовтня 1917 року, «нині все буде робитися для того, щоб просвітлити народ, щоб довести дітей його до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя». Важливий акорд – не просто дати знання, а просвітлити розум і серце, піднести духовно, отже: поєднати навчання та виховання, інтереси вчителя й учня. Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, в умовах громадянської війни та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітній ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа – осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5, 4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів. Вже в перших днях революції, в березні 1917 р., завдяки зусиллям Товариства Шкільної Освіти, у Києві було засновано І українську гімназію імені Шевченка, за нею слідували ІІ та ІІІ гімназії. Незабаром за прикладом Києва пішли Полтава, Чернігів, Харків, Одеса та інші міста. Загалом з березня 1917 р. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або на громадські кошти. Але і на цьому справа поширення української освіти і шкільництва не припинилася. В результаті домагань українських педагогічних кіл до Російського Тимчасового уряду був ухвалений розпорядок міністра освіти, який постановляв: