Історія української культури

на яку історична доля поклала надзвичайної ваги завдання – очолити національно-визвольний рух і довести цього до логічного завершення, до відродження Української держави. Михайло Грушевський після Лютневої революції 1917 р. в Росії повертається до Києва і стає головою Центральної Ради. Саме на нього були звернені очі сучасників як на безпірного провідника. М. Грушевський згадував, що на момент його повернення до Києва “Центральна Рада вже організувалася чи, краще мовити, почала своє формальне існування”. У першій половині березня Центральна Рада була тою інституцією. Яка ще не усвідомлювала своєї історичної місії. Метаморфозу, що її зазнала Центральна Рада протягом весни 1917 р., можна пояснити двома причинами. По-перше, несподіваним, непрогнозованим вибухом стихійного українського руху, а по-друге, “феноменом Михайла Грушевського”. Саме завдяки тому, що він зміг чітко сформувати і втілити їх у життя, Центральна Рада піднеслася на гребінь української революції. Свою державотворчу місію Центральна Рада виконувала в складних умовах непередбаченого розвитку подій, в країні зруйнованої економіки і хаосу, в боротьбі з великодержавним натиском Тимчасового уряду, а пізніше в боротьбі з Радою Народних Комісарів. За цих надзвичайно складних обставин Центральна Рада проходить шлях від міської, громадської організації до найвищого органу Української народної республіки, Першим президентом якої став Михайло Грушевський. Це було тріумфальним завершенням усієї його попередньої діяльності як провідника національного відродження, найвидатнішого його представника і фундатора. Завершення української революції 1917-1918 рр., проголошення самостійності і незалежності УНР є найкращим свідченням правильності державницьких ідей і концепцій Грушевського тих часів. Це був період реалізації його ідей державного будівництва, який охоплював усі сфери його українського національного життя. Як уже зазначалося, в 1917 р. Грушевський і його співробітники обстоювали федеративний постулат кириломефодіївців, як постулат побудови і відродження української державності, що не суперечив політичній незалежності народу. Свою концепцію федералізму М. Грушевський, в основному, сформував уже наприкінці ХІХ ст., а пізніше лише поглиблював і розвивав її. Спроба практичної реалізації її мала місце під час революційних подій 1905-1907 рр. Як відомо, в складі І і ІІ Державної Думи існували українські фракції. М. Грушевський уклав декларацію про автономію України, яка мала бути проголошена в Думі, але проіснувавши 72 дні Дума була розпущена. Завершеного вигляду автономістично-федералістична концепція М. Грушевського набула в період української революції 1917-1918 рр. Саме в цей час були написані і видані книги: “На порозі нової України”, “Самостійна Україна”, ряд статей, в яких дослідник і політик (голова Української Центральної Ради). М. Грушевський виклав своє бачення сучасного майбутнього України. Нагадаємо, що 25-26 березня 1917 р. в Києві відбувся з’їзд Товариства Українських Поступовців, яке з 1908 р., очолював М. Грушевський. В резолюції з’їзду зазначалося, що замість старої назви приймається нова – “Союз Українських Автономістів-Федералістів”. В квітні 1917 року у брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації” М. Грушевський писав, що права України будуть забезпечені, якщо вона “не стоятиме” одинцем, а всі частини Російської Республіки будуть не тільки автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком”. Також його концепція національно-територіальної автономії України включала постулат повного національного “самопорядкування” і об’єднання українських поодиноких земель в одну національну територію. Далі він розглядає питання, що таке автономія взагалі, і національно-територіальна зокрема, яка користь з такої автономії, що таке федеративний устрій, якою має бути Федеративна Російська Республіка і яке місце в ній посідатиме автономна Україна. Так виглядала федералістична концепція голови Центральної Ради М. Грушевського в 1917 р. з її головними державними атрибутами – владою, територією, населенням, військом, судівництвом і демократичним ладом. Ці автономістично-федералістичні концепції М. Грушевського відображені в програмних документах Центральної Ради, її практичній діяльності, а також програмних засадах керівних партій, що входили до Центральної Ради (українських соціалістів-революціоністів, українських соціал-демократів та українських автономістів-федералістів). “Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською”; “Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії”. Це фраґменти з 1-го і 2-го Універсалів Центральної Ради. Куди свідомо спрямовували вони Україну, яке враження справляли на її громадянство, яку свідомість формували. Державотворча діяльність Грушевського вимагає повної переоцінки і нового висвітлення. Можна лиш погодитись з твердженням грушевськознавця Любомира Винара, що “починаючи від Богдана Хмельницького, творця Козацько-гетьманської держави, на протязі понад 270-літнього історичного розвитку українського народу, Михайло Грушевський був єдиний, допровадив державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України в 1918 р. ”. До доби М. Грушевського і Центральної Ради нікому з державних і політичних діячів, жодній українській політичній течії або партії зреалізовувати цього не вдалося.