Щастя в етичній концепції “Конкордизму” Володимира Винниченка

- формування світогляду письменника, зокрема уявлення про сенс життя і щастя, подається у контексті модерністичної філософії і розглядається як комплексна проблема морального вибору. Вибір Винниченка, життєвий і громадянський (у тому числі і як політичного діяча), детермінований його марксистськими уподобаннями, які згодом вкарбувалися у свідомість як певна етична мрія, що втілювала ідеал свободи – “всебічне визволення”. Це спростовує однозначність характеристик “мінливої” і “непевної” особистості Винниченка і виправдовує її визначення як представника типу “етики кінцевої мети”; водночас, у власній моделі вдосконалення людства, він органічно поєднав свої соціальні і політичні ідеали з модерною філософією; 

- проблеми свободи, вибору, гармонії, які порушував у своїх творах письменник, не лише продовжують традиції гуманістично-екзистенціальної філософії, але і збагачують їх, наповнившись соціальним змістом. Акцентуючи на значущості соціальної залежності людини – “чесність з собою одночасно є чесністю з іншими”, – Винниченко виводить із сфери абстракції категоріальну дихотомію “Я – Інший” і, запровадивши як екзистенціальну категорію узгодження людської спільноти (“інстинкт громадськості”), виходить на рівень європейського духовного розвитку, де найближче до проблем такого роду стояли французькі екзистенціалісти; 

- у роботі дістало подальший розвиток обгрунтування визнання, що в українській культурі початку століття Винниченко є митцем, найбільше пов’язаним з психоаналітичним вченням З. Фрейда. Виявлено особливості ідентифікації письменника з героями його власних творів, через яку відбувався процес “самовиховування” Винниченка у морально-етичному плані. Методом співставлення автора і літературних героїв (у психоаналітичному розумінні) вибудовується і аналізується альтернативна категорія “інстинкт – новий моральний принцип” під кутом зору проблеми людського щастя, в результаті чого розшифровується домінанта змісту моральної культури в творчості Винниченка, яка визначається рухом у напрямку до вічних істин; 

- вперше у контексті вивчення еволюції етичних поглядів Винниченка розглядається так звана “французька доба” – останній період життя і творчості письменника в еміграції, період самотності і переоцінок, коли концепція “творення щастя” набула цілісності і завершеності й виросла у теорію; відзначається, що світоглядна парадигма Винниченка органічно сприйняла індійську філософську традицію і збагачувалася знаннями Живої Етики, аналізується наповненість принципу “чесності з собою” через призму всезагальної єдності, рівноваги і всеохоплюючого гуманізму буддистської філософії; 

- ключовим вихідним моментом у намірах Винниченка створити систему будування щастя було “відкриття” ним того, що існує “досвід щастя”: завдяки спогадам відбувається процес відтворення щасливих миттєвостей. Його концепція творення щастя являє собою процес роботи над власною особистістю, самовдосконалення, і досягається відповідною системою поведінки. У межах аналізу Винниченкової “конкордистської” системи тлумачаться такі основоположні поняття як рівновага, повнота і цілісність буття, проблеми кохання, шлюбу, дітонародження висвітлюються через призму категорії “інстинкт – розум”, правила поведінки розглядаються у співвідношенні до власного стилю життя письменника, а реалізація ідеї щастя – як філософський образ його творчості. 

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення та висновки дисертації сприяють поглибленню освоєння та вивчення духовної спадщини української культури саме в етико-культурологічному її аспекті, надають можливість більш повно і об’єктивно характеризувати таку видатну і, в той же час, складну, мало вивчену постать В. Винниченка, зрозуміти, чим зумовлено звернення до теми щастя, оцінити зміст його філософсько-етичного доробку і, нарешті, визначити місце та роль його теорії у збереженні й оновленні евдемоністичної традиції в історії етичної думки. 

Матеріали дисертації можуть бути використані викладачами вузів і шкіл для розробки курсів історії України, вітчизняної філософії та культури, курсу історії української літератури ХХ століття. 

Апробація результатів дисертації здійснювалася у доповідях та повідомленнях на науково-практичних конференціях: “Проблеми соціальних і гуманітарних наук” (Миколаїв, 1996), “Дні науки” філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1996), “Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання” (Київ, 1997), висновки роботи обговорювалися на засіданнях кафедри етики, естетики та культурології Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1998), на науково-методологічних семінарах кафедри історії і культурології Слов’янського державного педагогічного інституту (Слов’янськ, 1998) та на кафедрі філософії Академії внутрішніх справ України (Київ, 1998), використовувалися під час читання лекцій з історії культури на економічному факультеті Київського університету, а також були представлені в авторських публікаціях. 

Структура дисертації обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмету, що вивчається, а також метою та завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних літературних джерел. 

 

 

У ВСТУПІ обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання роботи, розкривається її наукова новизна і практичне значення, відображається апробація результатів дослідження. 

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ “Етико-культурологічне підгрунтя формування проблеми щастя у В. Винниченка” є певним методологічним фундаментом і у контексті загального висвітлення теми дослідження виконує допоміжну роль. У ньому розглядаються основні теорії щастя як певна сумарна тенденція, загальна орієнтація розвитку даної проблеми в історії етичної думки. Звернення до