Щастя в етичній концепції “Конкордизму” Володимира Винниченка

Наша спроба дістатися суті феліцітології як однієї з найважливіших сфер осмислення людського буття дозволяє зробити висновок, що основною її проблемою є пошук рівноваги між особистісно значущим характером щастя і його етичною об’єктивною парадигматичною цінністю. Роздуми про щастя так чи інакше передбачають ідеал конкретного об’єктивного положення чи суб’єктивного стану людини, виражають уявлення про те, якими повинні бути її життя і діяльність. Це стан певної задоволеності. Однак критерії оцінювання задоволеності визначаються індивідуально, і людина, таким чином, постійно опиняється у ситуації вибору – від елементарного визначення пріоритетів у системі задоволень до прийняття рішення на більш високому моральному рівні. Різниця у виборі критеріїв, багатство шляхів, якими досягається рівновага, значною мірою зумовили розмаїття етичних напрямків і шкіл. Отже, саме вибір, його мотивація, береться як визначальний фактор під час аналізу основних історичних концепцій щастя. Спираючись на це, можна простежити, що, не зважаючи на різноманітність існуючих здавна етичних систем, поняття щастя в них детерміновано, переважно, трьома критеріями – “принципом насолоди-задоволення”, “принципом корисності”, та тим “Вищим”, “Цілим”, яке існує у метаґраничному бутті, що відкриває ще одне бачення проблеми – метафізичне. У розділі виявляється сутність усіх трьох напрямків, визначається своєрідність їх інтерпретації в історичній практиці, аналізуються етапи їх розвитку та простежується взаємозв’язок з сучасними вченнями. 

Через те, що деякі теорії щастя – особливо, які пов’язані з соціальними перетвореннями, – несуть певне утопічне забарвлення, у роботі звернено увагу на феномен утопії. У філософсько-етичному аспекті утопія виявляє найглибшу потребу людини виправдати сенс свого буття. Попри те, що утопії не здійснюються в реальному житті, поява їх свідчить про певні бажання людства, які треба вивчати і намагатися здійснити у деяких реально можливих формах. 

Інтерес Винниченка до проблеми щастя, його утопії і сама концепція “творення щастя” пояснюються, передусім, шуканнями морального характеру, які висунула його доба: перехід у нове ХХ століття, що супроводжувався світовими війнами та соціальними катастрофами, вимагав нового ідеалу щастя. Отже, не дивно, що саме ця категорія розглядається у роботі як ключова в етико-філософських поглядах письменника. 

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ “Еволюція поглядів Володимира Винниченка у контексті модерністичної філософії” формування світогляду українського митця і одного з визначальних його чинників – уявлення про щастя – розглядається у контексті проблеми морального вибору. Звернення до питання про щастя і сенс життя є, з точки зору психології, симптомом певної невдоволеності. Те, що “соціальне” і “національне”, які в уявленнях Винниченка мають бути взаємопов’язані, не згармонізувалися в житті, ускладнювало ситуацію морального вибору і спричинило особистісну життєву драму письменника. 

Разом з тим, якщо вести мову про світогляд Винниченка, правильно буде говорити про певну еволюцію поглядів. Захоплення новими філософськими теоріями обумовлено, по суті, тими ж причинами невдоволеності: в нових філософських системах він намагався відшукати рішення своїх проблем. Маркс, Ніцше, Фрейд, Сартр – ось чиї теорії слугували орієнтирами для людини Винниченкової доби і формували так званий “горизонт” особистості. У світлі останніх досліджень всі вчення типу “ґранд-нарацій” про світ, людину, культуру, соціальне життя, з притаманною їм формою “філософії як теорії”, можуть бути об’єднані номінацією Модерн (Р. Гвардіні, В. Лук’янець, О. Соболь). Така позиція дозволяє подати еволюцію поглядів Винниченка у контексті модерністської філософії. 

У першому підрозділі з’ясовується роль та місце марксизму у світоглядній орієнтації морального вибору письменника. Вивчаючи його суспільно-політичні погляди, дослідники вказували на “специфічність” Винниченкового марксизму, вважаючи, що письменник сприйняв тільки есхатологічно-утопійну його частину (І. Лисяк-Рудницький). Здебільшого це справедливо. Комунізм для Винниченка був, перш за все, засобом для реалізації його етичної і політичної мрії – “всебічного визволення”, втіленням гармонії, що передбачала широкі можливості розвитку людини в її спрямуванні до щастя. Саме через це він ніколи не відмовився від своїх комуністичних позицій. Утопії з “колектократією” та “конкордизмом” – наявний тому доказ. Однак, зазначена “ненауковість” і “специфічність” його марксизму не заважає визнати, що творче й етичне надбання Винниченка належить, безумовно, марксистській духовній традиції. Це підтверджує не тільки ідейна маніфестація самого письменника, а й те, що він, певною мірою, завершує марксистську теорію моралі – представляє “розробку” її соціально-практичної частини, трансформувавши марксизм у сферу морально-етичних проблем. 

На думку Винниченка, людська свідомість і поведінка можуть бути зрозумілими тільки як класово обумовлені, отже, як політик і громадянин, він не заперечує, що ідеологія формує своєрідне поле моральності, але, замислившись над питанням “що має надати суспільному буттю моральної якості? ”, зіткнувся з проблемою, яка вимагала прийняття, передусім, особистого морального рішення, а саме – що обрати за підґрунтя власної моральності? Як суб’єкт морального вибору, Винниченко мотивується збереженням власної гідності в умовах соціального і морального відчуження. Не в змозі змінити обставини, він своїм вибором, що репрезентується принципом “чесності з собою” намагається не дати цим обставинам поневолити себе. 

Під кутом зору такого розуміння моральності дисертант аналізує переконання і вчинки письменника, що дали підстави тлумачити їх як “зрадницькі” та “мінливі”. 

Так звані “зміни позицій” обумовлені Винниченковим розумінням “національного чуття”, яке збільшувало масштаби ситуації морального вибору. Любов до