Щастя в етичній концепції “Конкордизму” Володимира Винниченка

Порушивши екзистенціальні проблеми під кутом зору категорії щастя, Винниченко не міг обійти увагою психоаналіз, маючи на увазі, ймовірно, те, що досконале вивчення власної особистості допоможе досягти внутрішньої рівноваги і сприятиме щасливому існуванню. У четвертому підрозділі його “нова мораль” розглядається у контексті психоаналітичного вчення З. Фрейда. 

Гіркі обставини емігрантського життя, нереалізовані політичні амбіції, безрезультатна “модерна операція”, пов’язана з інтимною сферою подружжя Винниченків, про яку згадується у щоденнику, і взагалі вся складність і суперечливість натури українського письменника серйозно вплинула і на формування його морально-естетичної позиції, і на емоційне забарвлення його творів. Це робить доцільним застосувати до творчості письменника засіб ідентифікації. 

Психоаналітичний розбір художніх творів дозволив, по-перше, відтворити процес “самовиховування” у морально-етичному аспекті: як мислитель-етик, Винниченко досяг вищого ступеня моральності, бо пройшов сам усі “гріхи”, намагаючись створити етичний погляд на речі, привернувши мораль до природи людини; по-друге, зробити висновок, що письменник, значною мірою, сприйняв ідеї Фрейда (дискурс бажання і насолоди, апеляція до віталістичної сили, акцентування на цінності так званого “тваринного інстинкту” тощо), однак, інтерпретуючи їх у своїй творчості, Винниченко подекуди не погоджувався із засновником психоаналізу відносно твердження про ірраціональність інстинкту, звинувачував Фрейда у тому, що той не бере до уваги соціальний аспект, коли шукає причини покаліченого інстинкту, не пов’язує статевий потяг та почуття з усією системою моралі, з усім соціальним ладом. Зіткнувшись з психоаналізом, Винниченко усвідомив, що фізична досконалість є невід’ємним чинником щастя, тому інстинкти, почуття, підсвідомі бажання повинні гармонійно співвідноситися в людині з її потребами, розумовими здібностями і, навіть, з соціальними та політичними уподобаннями. 

Опрацювавши величезну кількість філософських робіт з метою відшукати причини нещастя, Винниченко зупинився на ідеї писати власну “Книгу про щастя”. Порушивши традиції евдемоністичної етики, він у реалізації свого задуму використав надбання класичної філософії (що, певною мірою, пояснює еклектичний характер його системи), але мав намір викласти свою теорію моралі і щастя через призму модерністичної етики, переконаний, що “щастя є твір нашої волі, розуму, сил”. 

У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ “Проблема щастя у філософсько-етичній системі “Конкордизм” В. Винниченка” піддається аналізу власне етична спадщина письменника і аналізується творче надбання останнього періоду життя. 

Здійснити давній задум підштовхнуло Винниченка, з одного боку, глибоке особисте переконання, що щастя – цілком можлива річ і що тільки в уяві “обивательських мас” воно несе печать стихійності і фаталістичності, а з іншого – обурення тим, що соціалістичні теорії, де кінцевою метою є людське щастя, не трактували адекватно питання щодо його природи. 

Позаяк головною підвалиною особистого щастя, за Винниченком, має бути внутрішня рівновага, гармонія, його система набула назви “Конкордизм” – з латинської “погодження”. Саме поняття гармонії стало началом відліку в етичній концепції письменника. Питання про ґенезу Винниченкового сприйняття і художнього втілення буття розглянуто у першому підрозділі. 

Стан щастя інтерпретується ним як відчуття гармонійної співвіднесеності з усім оточуючим світом. Вже ранні твори письменника дають підстави говорити про певне співвідношення понять “щастя”, “гармонія”, “рівновага”, що, власне, розуміється як внутрішня цілісність людини. У цьому відбивається характер культури, яка виникла на зламі епох внаслідок моральної перипетії і прямувала у кращих своїх виявленнях до усвідомлення гармонії усіх чинників єдиної панорами буття. Через це його позиція щодо проблеми щастя звучить у “Конкордизмі” впевнено і переконливо: прагнення щастя є споконвічною внутрішньою потребою людини і народжується зсередини, з закладеної у світі необхідності гармонії, вдосконалення. 

Вищезгадане, однак, не вичерпує питання про еволюцію поняття гармонії у Винниченка. Відстоюючи у своїх творах ідею самоцінності особистого людського щастя, він, одночасно, наповнює її новим змістом. Категорій, якими можна виразити щастя окремої людини, виявляється недостатньо, коли йдеться про модель соціальної особистості. З допомогою своєї системи Винниченко мріє привернути людину до власної особистості таким чином, щоб вона прагнула поєднати свої власні бажання, викликані її індивідуальними особливостями, з творчою дією у межах певної спільноти людей. Прагнення досягти такої внутрішньої рівноваги повинно бути певною формою трансцендентності без участі бога. 

Художнє дослідження ним теми дитинства (збірка “Намисто”) цілком впевнено можна вважати етапом на шляху пошуку гармонії. Як письменник, Винниченко відчуває і вдало передає глибинну діалектику процесу дитячого світосприймання і світобачення як цілісного і гармонійного, тому дитинство підсвідомо пов’язується у нього з періодом щастя. Водночас, письменник розглядає світ дитинства як продукт соціальних відношень і подає його як процес становлення особистості, розвиток її моральної свідомості та рефлексії. 

Завершеного концептуального значення “гармонія” набула у так званий Паризький період, коли Винниченко прийшов до нової світоглядної парадигми, навіяною східною філософією, яка утворила нове підгрунтя для його “чесності з собою” і рятувала від туги, обурення і ностальгії. Хоча так звані “вищі миті” єдності з Космосом ніколи не були для Винниченка самоцінними, все ж