Щастя в етичній концепції “Конкордизму” Володимира Винниченка

Щасливе життя є гармонійне життя, а гармонійність є моральність – ось єдиний критерій, яким, на думку Винниченка, перевіряються усі моральні доктрини. З цих позицій він і намагався побудувати власну теорію моралі – “Конкордизм”. 

У другому підрозділі “Конкордизм” розглядається як синтетична система будування щастя. 

Усвідомлюючи необхідність творення нової теорії щастя, Винниченко, водночас, розуміє, що така система повинна асоціюватися у свідомості з чимось дуже відомим і вже засвоєним (як показав історичний досвід, в етиці неможливі ніякі радикальні перевороти). Отже, автор концепції намагається, врешті-решт, врятувати те, що вважав цінним в обох системах. І у цьому відношенні Винниченка важко назвати оригінальним мислителем, творцем нової етики. Він кодифікує усталені цінності, найважливіше з набутого дотепер людством, підводячи під них нові принципи. 

У процесі обдумування своєї теорії щастя особливу увагу письменник приділяє спогадам – “елементам щастя”. Як “відтворювані” миті щастя, вони свідчать про існуючий так званий “досвід щастя”: якщо діяти певним чином, знову можна досягти такого стану. Для цього необхідно працювати над собою. Це обумовило необхідність створення саме системи поведінки. Засобів досягнення щастя багато, вважав Винниченко, головне, щоб вони коригувалися законами рівноваги. 

Концепція “рівноваги”, яку запропонував Винниченко, є, значною мірою, тлумаченням балансу у медико-біологічному розумінні, однак і на духовному рівні вона виключає домінування якоїсь однієї сили (інтересу, бажання). 

Відсутністю рівноваги – дисбалансом – автор цієї теорії пояснює нещастя та хвороби, які є тотожними у розумінні Винниченка. Духовний дисбаланс він називає дискордизмом і вважає, що ця хвороба стала нормою в сучасному суспільстві. З’ясовуючи причини такої ситуації, він реконструює логіку руйнування здорового і щасливого існування людства та аналізує шляхи, які призвели його до нещастя, перегукуючись у своїх роздумах з соціальними теоріями Руссо та Маркса. 

Уявлення про щастя співвідносяться у теорії Винниченка з усією повнотою сутнісного виміру людського буття, тому і правила поведінки його системи самовдосконалення стосуються різних сфер життя – родинної, інтимної, суспільної. 

У межах визначеної концепції простежуються роздуми Винниченка, який намагається пов’язати систему харчування з проблемою щастя. Приєднавшись до прихильників “безубійної” їжі, він прагнув покращити існуючі у суспільстві звичаї. Джерело його позиції можна тлумачити як щабель не тільки встановлення моральної гармонії у стосунках між людиною і навколишнім світом, а й досягнення рівноваги в духовному світі кожної людини. 

Очевидним є те, що у вирішенні Винниченком проблеми щастя виявляють себе і дохристиянські етичні уявлення про світ і людину – йдеться про гармонію, яку висвітлюють ведійське вчення, буддизм, індуїзм. Відчувати себе частиною природи, сприймати життя з його біологічними програмами та інстинктами – все це протиставляється догматичним релігійним заповідям у “Конкордизмі”. Основою єднання людей для Винниченка виступає природне начало в людині, яке асоціюється ним з моральністю. Вищі закони природи є для нього тим, що гармонізує світ людини і керує життям. Тут знайшло місце і утворило тривке підгрунтя психоаналітичне вчення. Природа не терпить ніяких компромісів і мстить за найменші знехтування її законами. Найбільш детально Винниченко конкретизував ці проблеми на “питанні про дітей”, хворобливої для нього самого темі. 

Однак, метою його “експериментів” було не лише прагнення довести, що природні начала в людині сприяють щастю – треба їх тільки згармонізувати, а й показати, що раціонального розрахунку замало, потрібні ще так звані “порухи душі”, що їх Винниченко мотивує тими ж законами природи. До них він відносить і любов. 

Любов як моральна цінність прямо пов’язана у Винниченка з відчуттям щастя. З одного боку, йому близька концепція любові, що визначається раптовістю і трагедійністю (“Момент” демонструє найбільш трагічний варіант опору нормативній системі суспільства), з іншого, через таке особистісне відношення як кохання відтворюється у нього найбільш загальне відношення людини і світу. Любов для Винниченка є проривом людини до людини у всій дійсності і конкретності, подоланням відчуження, що змінюють ціннісну свідомість і виводять її – любов – за межі пануючої моралі. У своєму розвінчанні “любові” як християнського ідеалу, Винниченко переймається утилітарними поглядами: любов може існувати тільки на засадах свободи, а значить не можна силувати себе любити того, хто тобі не цікавий і неприємний, поширюючи, таким чином, “принцип корисності” на сферу здоров’я та психіки. 

Дослідження характеру інших складових етичної системи письменника дає підстави говорити, що всі вони тісно пов’язані з щастям як ключовою етичною цінністю в теорії Винниченка. 

Праця як моральна цінність стає для нього тим “визволенням”, через яке людина повертається до першооснов буття, пізнає “світову душу” в її гармонії. І ціннісна вартість праці визначається, врешті-решт, тим, чи знаходить людина щастя як відчуття гармонії з навколишнім світом. 

Конструюючи нову моральну систему, Винниченко, як “всебічник”, не міг обійти увагою питань глибоко особистісної сфери людської поведінки – кохання і статевих відносин – у контексті суспільної моралі. Завдяки тому, що “проблеми статі” на початку ХХ століття була об’єктом широкого наукового інтересу, Винниченко скористався нагодою зробити їх предметом