Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Шляхи гуманізації системи державного управління в Україні

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
56
Мова: 
Українська
Оцінка: 
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Державне і регіональне управління» на тему:
 
«Шляхи гуманізації системи державного управління в Україні»
 
ЗМІСТ
 
Вступ
1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ГУМАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УКРАВЛІННЯ
1.1. Поняття гуманізації системи державного управління
1.2. Гуманізація різних сфер державного управління
1.3. Гуманістичні засади конституційного ладу України
1.4. Державна служба в Україні як чинник гуманізації державного управління
2. АНАЛІЗ ШЛЯХІВ ГУМАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ
2.1. Розробка і реалізація державних програм у гуманітарній сфері
2.2. Оцінка і аналіз гуманізації в інформаційному суспільстві
2.3. Сучасні проблеми гуманізації управління на ринку праці
3. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ШЛЯХІВ ГУМАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
3.1. Концепції гуманітарного розвитку України та удосконалення державного управління гуманітарним розвитком
3.2. Шляхи удосконалення державного управління України в гуманітарно-культурній сфері
3.3. Очікувані результати проведення державної гуманітарної політики
Висновки
Список використаних джерел
 
Вступ
 
Актуальність теми. Одним із пріоритетних напрямів визначених завдань економічних реформ України є належне організаційне забезпечення створення професійної та ефективної державної служби. У зв’язку з чим надзвичайно актуальною постає тема з’ясування ролі та місця державної служби в Україні як чинника гуманізації державного управління. Звернення дослідницької уваги до цієї теми обумовлено, передусім, загостренням протиріч між об’єктивною необхідністю гуманізації державної служби і її сучасним станом, між процесами саморозвитку особистості державного службовця і системою традиційної нормовідповідної діяльності, а також недостатньою розробленістю теоретичних основ означеної проблеми в галузі науки «Державне управління». На нинішньому етапі розвитку Української держави особливої актуальності набувають питання, пов’язані з модернізацією державного управління, проведенням системних трансформацій в усіх сферах суспільного життя та гуманізацією владних відносин. Реформування державного управління спрямоване на досягнення цілей і реалізацію функцій держави шляхом удосконалення організаційно-розпорядчої діяльності органів влади у межах, визначених нормативно-правовими актами. За цих обставин Україна як демократична, соціальна, правова держава потребує таких організаційних форм, засобів, інститутів та механізмів організації державного управління, які відповідають національним традиціям публічного управління, отримують суспільне визнання, регулюються сталими правовими нормами та розвиваються в контексті загально цивілізаційного процесу гуманізації владних відносин.
Об’єктом дослідження є теоретичні та методичні підходи до гуманізації системи державного управління в Україні.
Предмет дослідження: сутність, основні чинники та напрями гуманізації державного управління в сучасній Україні.
Мета курсової роботи. Вивчення проблем гуманізації державного управління, насамперед, пов’язано із становленням нової української держави, а разом із ним – формуванням самого інституту державної служби. Оскільки основною функцією державної служби є управління, то від його якості значною мірою залежить майбутній розвиток української держави. Відповідно до положень Конституції України наша держава проголошена демократичною, правовою, соціальною державою. Практична ж складова реалізації зазначених положень здійснюється через державно-управлінську діяльність відповідних суб’єктів управління. Тому мету даного дослідження можна окреслити як визначення комплексу пріоритетних заходів, спрямованих на забезпечення ефективності функціонування державної служби в Україні як чинника гуманізації державного управління.
Відповідно до поставленої мети визначені наступні завдання:
проаналізувати і узагальнити існуючі в сучасній науці державного управління підходи до формування гуманістичної за своєю суттю концепції відносин між державою і суспільством; уточнити зміст поняття «гуманізація державного управління», з’ясувати суть та соціальну роль цього явища;
оцінити сучасний стан нормативно-правового забезпечення процесів гуманізації державного управління в Україні;
обґрунтувати роль гуманізації взаємодії влади і суспільства як стратегічного напряму розвитку відносин між ними;
запропонувати напрями й засоби гуманізації взаємовідносин держави і суспільства шляхом удосконалення державної служби як інституту практичного забезпечення такої гуманізації;
визначити найбільш доцільні форми організації державного управління щодо вирішення соціальних проблем, спроможні забезпечити гуманізацію суспільного життя;
розкрити роль духовно-ціннісних орієнтирів у гуманістичній трансформації управління.
Методи дослідження: в роботі були використані наступні методи дослідження: абстрактно-логічний (теоретичні узагальнення), системний підхід; метод аналізу та синтезу, метод структурного аналізу, економіко-статистичний аналіз для вирішення завдань другого розділу роботи; ситуаційний та порівняльний підходи.
Результат дослідження: знайдено шляхи гуманізації системи державного управління та різних її сфер в Україні.
Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг становить 55 сторінок: основний текст -51, джерела – 4 (41 позицій).
 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ГУМАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УКРАВЛІННЯ
 
1.1. Поняття гуманізації системи державного управління
 
Системна соціально-економічна криза, з якою стикнувся світ в останні роки, підштовхує до опрацювання нових методів організації управлінської діяльності як у масштабі окремої держави, так і на рівні міждержавних утворень. Процес осмислення цілей, методів та бажаних результатів державно-управлінської діяльності все чіткіше набуває ознак модернізації, що виявляється в поступовому намаганні відійти від матриць мислення класичної модерної доби європейської культури та прийняти в практику управлінської діяльності нові орієнтири пост модерної світоглядної орієнтації. Основною відмінною рисою нової світоглядної орієнтації державного управління буде його гуманізація, яка виявлятиметься в сталому переході на визначення ефективності управлінської діяльності у якісно-кількісному відображенні.
Одним із вагомих важелів підвищення якості життя суспільства може бути оновлення стилю мислення державних службовців та переорієнтація вимог до ефективності їх діяльності з матеріально орієнтованих кількісних показників на врахування якісних факторів життя суспільства. Визнання взаємопов’язаності економічних (кількісних) та соціальних (якісних) процесів передбачає і наступний крок – визнання гуманітарної складової фундаментальним критерієм визначення ефективності діяльності державної влади.
Виникнення питання про гуманізацію державно-управлінської діяльності є результатом розвитку гуманітарної сфери знання протягом ХХ ст. Актуальним підсумком досліджень у цій галузі стала нова світоглядна парадигма, в якій людина розуміється не як засіб впровадження планів екстенсивного розвитку, а як емоційний центр штучного світу, який ми називаємо культурою. У культурі індустріальної доби перед людиною поставало питання постійного доказу своєї дієздатності шляхом екстериторіального розширення зони самоствердження – опанування нових територій, будівництво нових споруд тощо. У постіндустріальному світі людина наближається до розуміння своєї залежності від навколишнього середовища, до розуміння змісту обмежень власної споживацької ресурсної експансії. Гуманітарні знання підвели базу під відокремлення емоційно-психологічного комфорту від факту володіння речами і предметами. Емоційно-психологічна складова існування людини передбачає упорядкування світу як світу для розкриття природних можливостей її свідомості. При цьому слід враховувати, що в гуманітарному сенсі якісні показники завжди будуть мати емоційно-оцінне забарвлення.
Для подолання дистанції між економічним плануванням прогресу і гуманітарним самовідчуттям громадян країни слід ввести регулярну практику гуманітарної експертизи державно – управлінських рішень.
Гуманітарна експертиза – це оцінка соціально-психологічних наслідків та зрушень, які можуть виникнути в результаті реалізації проектів у сфері державного управління. Гуманітарна експертиза має надати прогнози щодо стану суспільної стабільності в морально-правовому, освітньо-професійному, екологічному, етнонаціональному, міжконфесійному та естетичному аспектах. А отже, державно-управлінські стратегії можуть бути гуманітарно доцільними та гуманітарно недоцільними. При цьому рівень гуманітарної доцільності може не збігатися з рівнем зростання показників ВВП на душу населення. Самі по собі кількісні показники бюджетних планів різних рівнів нічого не говорять про гуманітарні характеристики таких планів. Експертиза гуманітарних виявлень державно-управлінських рішень може стати основою загальної гуманізації системи державного управління, що буде простежуватися як зростання соціальної адекватності управлінської діяльності. Основним критерієм гуманітарної модернізації державного управління буде забезпечення сталої системи запобігання соціальним конфліктам та практики налагодженого діалогу “ влада-суспільство ”.
У міжнародній практиці моніторингу рівня виконання гуманітарних зобов’язань держави сьогодні найпоширенішими є чотири показники[38]:
індекс розвитку людського потенціалу;
міжнародний індекс щастя;
індекс якості життя;
індекс гендерної нерівності.
Першою за часом введення у обіг міжнародного моніторингу умовною шкалою вимірювання стану виконання гуманітарних зобов’язань держави по відношенню до своїх громадян став індекс розвитку людського потенціалу. Ця шкала є однаковою для всіх країн планети, і її можна застосовувати як для окремої країни в цілому, так і для певних її територіальних одиниць.
Індекс розвитку людського потенціалу (англ. Human Development Index, HDI) – це інтегральний багатоелементний показник, що застосовується в практиці міжнародного моніторингу основних характеристик стану розвитку людського потенціалу на певній території. Він є стандартним інструментом у загальному порівнянні рівня життя різних країн та регіонів. ІРЛП враховує три види показників:
1) очікувану тривалість життя при народженні (довголіття населення) ;
2) рівень грамотності та очікувану тривалість навчання;
3) рівень ВВП на душу населення за паритетної купівельної спроможності (у доларах США).
Міжнародний індекс щастя (англ. Happy Planet Index) – це показник, який було запропоновано для умовного порівняння емоційно-психологічного самопочуття громадян різних країн, яке відображає їх ставлення до стану власного добробуту, соціальної захищеності та безпеки навколишнього середовища. Цей індекс введено в міжнародну практику моніторингу в 2006 р. як такий, що має уточнити дані показників ВВП та ІРЛП. Його застосування свідчить про значні гуманітарні світоглядні зрушення, оскільки ним фіксується той факт, що провідною метою більшості людей є не стільки бути багатими, скільки бути щасливими (у найрізноманітнішому сенсі цього поняття). Для розрахунку МІЩ використовуються три показники:
1) суб’єктивна задоволеність життям,
2) очікувана тривалість життя,
3) “ екологічний слід ” (рівень забруднення території та наявність екологічних ресурсів).
Індекс якості життя (англ. quality-of-life index) – це багатоелементний показник, який спрямований на порівняння суспільного самопочуття в країнах, виходячи не тільки з об’єктивних даних, що можуть бути кількісно обраховані (якість повітря, якість води, кількість культурних закладів), а і з суб’єктивних вражень щодо соціального самовідчуття, задоволення прав і свобод, кліматичних умов життя. Індекс складається з дев’яти показників:
1. Здоров’я: очікувана тривалість життя (US Census Bureau).
2. Подружнє життя: рівень розлучень (ООН; Euromonitor).
3. Громадське життя: рівень залучення до релігійних чи профспілкових організацій (World Values Survey).
4. Добробут: ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (Economist Intelligence Unit).
5. Політична стабільність: рейтинг політичної стабільності (EconomistIntelligence Unit).
6. Клімат та географічне середовище: географічні координати (CIA World Factbook).
7. Гарантії працевлаштованості: рівень безробіття (Economist Intelligence Unit).
8. Політична свобода: рейтинг політичної свободи та свободи слова (Freedom House).
9. Гендерна рівність: співвідношення зарплати жінок та чоловіків (UNDP Human Development Report).
Індекс гендерної нерівності (англ. The Gender Inequality Index) – це показник, спрямований на проведення моніторингу стану соціальних відносин між жінками та чоловіками в різних країнах.. Методика розрахунку індексу базується на трьох показниках:
1) репродуктивне здоров’я жінки;
2) рівень присутності жінки на управлінських посадах (у парламенті) ;
3) рівень середньої та вищої освіти у жінок. Цей індекс є деталізацією ІРЛП. Для уточнення смислових характеристик стану розвитку країн у сфері дотримання гуманітарних зобов’язань з 2010 р. в щорічних доповідях ООН “ Розвиток людського потенціалу ” використовується також індекс бідності. При цьому бідність розуміється як стан неспроможності підтримувати рівень задоволення соціально-культурних потреб, який суб’єктивно визначається таким порівняно з прийнятими в певному суспільстві нормами. Кілька років тому було проведено масштабне дослідження, яке показало, що рівень бідності є відносним показником і залежить від прийнятих у суспільстві належних форм добробуту, які визначаються культурними традиціями. Абсолютний показник бідності визначається прожитковим мінімумом. Але відчуття бідності може супроводжувати людину, яка має доходи і набагато вищі за межу бідності, оскільки в цьому разі людина орієнтується на проголошені в суспільстві вимоги до гідного та заможного життя. На сучасному етапі розуміння бідності пропонується враховувати не стільки доходи населення, які іноді важко відслідкувати в повному обсязі, скільки витрати на споживання та можливість дотримання основних гуманітарних норм розвитку людини. Отже, гуманізація системи державного управління в Україні буде відбуватися як процес застосування сучасних наукових знань у сфері гуманістики і застосування міжнародних практик у гуманітарній сфері.
Державна служба має забезпечити раціонально організоване, демократичне, правове та результативне гуманне державне управління шляхом розвитку свого соціально-правового інституту та професіоналізації свого кадрового складу[16, c. 244]. Саме державна служба має надати державному управлінню системний характер, програмно-цільовий підхід і забезпечити належне надання послуг людині, громадянину, усім інститутам громадянського суспільства, управлінський професіоналізм, законність, правову компетентність, результативність, раціональність, ефективність та інші риси функціонування механізму держави, яких потребує на сьогодні наше суспільство.
Водночас державна служба як соціально-правовий інститут має забезпечувати стабільність гуманізму управління та відігравати роль стабілізатора соціально-політичного життя, сприяючи розв’язанню політичних конфліктів і урівноважуючи дії різних політичних сил (забезпечення політичного партнерства). У країні з політично і соціально активним населенням державна служба має відповідати наступним вимогам[3]:
1) задовольняти законні потреби клієнта-споживача державних послуг;
2) орієнтуватися на кінцевий результат діяльності, а не на процес, що стає основою оцінки діяльності органу влади, його посадових осіб, удосконалення структури органів державної влади;
3) забезпечувати економію і ощадливість у діяльності органів державної влади шляхом її раціоналізації, делегування окремих управлінських функцій з надання послуг спеціально створеним державним або недержавним структурам, підвищуючи рівень рентабельності державних послуг;
4) досягти результативності функціонування на основі: системи нового законодавства про державну службу та її види, нової класифікації посад, професіоналізації державної служби; законодавчого унормування правової та соціальної безпеки державних службовців; унормування та запровадження просування по службі на підставі досягнень у професійній діяльності; підвищення управлінської культури та моральності в діяльності та поведінці службовців; розширення громадського, парламентського і судового контролю державної служби.
 
1.2. Гуманізація різних сфер державного управління
 
Концептуалізація поняття “ гуманізація державного управління ” передбачає поєднання самостійних напрямів реалізації державно-управлінської діяльності.
По-перше, розвиток ринкових відносин потребує державної політики, орієнтованої на першочергову реалізацію гуманізаційної моделі національного розвитку.
По-друге, економічні і правові функції держави мають здійснюватися з метою реалізації задекларованих соціальних гарантій і бути забезпечені активним працездатним населенням, при цьому забезпечувати певний правовий простір для реалізації.
По-третє, державна політика має забезпечувати відповідні стандарти, що поєднують соціальні гарантії та соціальний захист, і при цьому дотримуватись принципів соціальної держави.
По-четверте, рівномірно мають розвиватися всі соціальні напрями державної політики – охорона здоров’я, соціальний захист та соціальні послуги, освіта і наука, пенсійне забезпечення, сімейна політика, і насамперед система оплати праці. Адже загальновідомо, що політика будь-якої держави визначає в нинішніх умовах тенденції подальшого розвитку країни, формує передумови досягнення відповідного рівня економічного розвитку, врешті-решт, справляє вплив на суспільні відносини з метою їх оптимізації, унеможливлення соціальних конфліктів, й кінцевою метою такої політики є реалізація прав і свобод громадян. Заснована на імперативі прав людини, ідея гуманізації державного управління виступає основою для формування моделі інтегрованої системи публічного управління як нового виміру державного управління.
Гуманітарний розвиток – це модель розвитку, що зорієнтована на максимальне розкриття потенціалу кожної людини і соціуму в цілому, створення гідних умов для реалізації всіх інтелектуальних, культурних, творчих можливостей людини і нації. У політичному вимірі перехід до гуманітарного розвитку передбачає досягнення найвищих ступенів свободи особистості й водночас її готовність брати відповідальність за себе, свою родину, місцеву громаду і країну [11]. В економічному вимірі гуманітарний розвиток означає постійне зростання частки інтелектуального продукту в національному продукті, утвердження інноваційності як домінуючої моделі економічної поведінки. Маючи “ національний продукт ”, Україна не має національної економіки; є економіка окремих кланових структур. При цьому:
• прив’язка підприємств важкої індустрії, хімії і нафтохімії до енергоресурсів створила прецедент культивування неукраїнської економічної політики;
• зростання цін на енергоносії, і особливо на газ, поставило на порядок денний багато проблем: геополітичного, геоекономічного, технічного, технологічного, ідеологічного та іншого характеру, які потребують якщо не розв’язання, то принаймні відповідей: наскільки вигідна така структура економіки Україні;
• ринкові принципи функціонування економіки спрацьовують односторонньо, коли мова заходить про підняття цін на енергоносії. Нагадаємо, що й відпуск складових компонентів для виробництва металургійної, хімічної, нафтохімічної, як і 3 м’ясо-молочної продукції, мають здійснюватися за ринковими цінами, не забуваючи й про такі складові, як вода та повітря, а також цілий комплекс природозахисних, екологічних заходів.
У соціальному вимірі гуманітарний розвиток означає створення для людини як головного національного ресурсу умов реалізації всіх її можливостей. Виходячи з такого підходу має формуватися політика можливостей в освіті, професійній реалізації, адресність охорони здоров’я і соціального захисту. На жаль, попри гучні заяви і декларації, Україна не є соціально орієнтованою державою, оскільки остання обслуговує та й представляє кланово-політичні угруповання крупного бізнесу, нехтуючи інтересами малого і середнього підприємництва. Соціально-політичні процеси, якими опікується держава, призвели до розшарування суспільства на багатих і дуже багатих, з одного боку, і бідних та дуже бідних, з другого. Відсутність конкурентоспроможного внутрішнього ринку спровокувала занепад ринку праці, падіння зарплати, стипендій і пенсій, а відтак, розширилася і поглибилася тенденція до утвердження “ тіньового ” сектору, корупції, організованої злочинності. Натомість, у Конституції України (ст. 3) зазначено: “ Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави ”.
У культурному вимірі гуманітарний розвиток означає: забезпечення розвитку творчих здібностей людини; актуалізацію історико-культурної спадщини; забезпечення широкого доступу до надбань культури; збереження культурного різноманіття[13, c. 110].
Провідним напрямом гуманітарного розвитку України є цілеспрямоване формування нової якості життя громадян. Ця нова якість полягає у створенні умов для належної реалізації можливостей та здібностей кожного члена суспільства шляхом забезпечення можливостей для продуктивної зайнятості та одержання доходу, який відповідає значущості цієї праці для суспільства і спроможний гарантувати йому гідний рівень життя та задоволення фізичних і духовних потреб. Основним механізмом забезпечення довгострокової самодостатності й конкурентоспроможності України в глобалізованому світі має стати формування нової якості життя людини на основі якісного розвитку людського потенціалу нації, що зумовлює необхідність збільшення інвестування в людський капітал, розвиток соціальної інфраструктури та підвищення якості життя найчисельніших (а не лише найбідніших) прошарків населення як підґрунтя для формування середнього класу – основи стабільності суспільства. Практична реалізація такого принципу перетворює соціальну політику на один із провідних чинників гуманітарного розвитку, робить її дієвою складовою стратегії досягнення національної солідарності.
Підвищення якості життя має досягатися вжиттям комплексу економічних, соціальних та соціокультурних заходів. Основні напрями державної політики щодо формування нової якості життя передбачають:
розвиток системи охорони здоров’я та впровадження пріоритетів здорового способу життя, всебічний розвиток та підтримку спорту;
гармонізацію людського і природного середовища;
заохочення народжуваності, підтримку та розвиток сім’ї;
розвиток доступної та безперервної освіти;
створення умов для гідної результативної праці;
підвищення добробуту населення через упровадження високих соціальних стандартів життя;
забезпечення надання належних послуг соціальної сфери на основі її якісного удосконалення[32].
Важливою складовою основних функцій державного управління є належне функціонування та розвиток освіти, науки і культури, завдяки яким реалізується конституційне право кожного громадянина на здобуття певного рівня освіти і залучення до культурних надбань. У зв’язку з формуванням основних засад постіндустріального суспільства, гуманізацією суспільного життя всебічний розвиток гуманітарної сфери, примноження наукового та інтелектуального потенціалу суспільства належать до найвищих національних пріоритетів усіх високорозвинених країн світу. Зрозуміло, що й Україна має враховувати зазначені тенденції з метою підвищення духовно-інтелектуального потенціалу суспільства.
Завдання держави в галузі освіти полягає в тому, щоб забезпечити доступність дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; недопущення зниження загального рівня освіченості громадян. При цьому участь держави не повинна мати тотального характеру, а має бути орієнтованою на гарантування державних стандартів освіти, перевищення яких – особиста справа кожного індивідуума. У процесі здійснення освітньої політики слід забезпечити молодим людям рівні можливості в отриманні якісної освіти, у тому числі вищої, незалежно від доходів і матеріального стану.
Сьогодні перед органами виконавчої влади стоїть завдання перебудови системи освіти відповідно до потреб суверенної Української держави, демократичної політичної системи, ринкової економіки. Реформування потребують усі ланки системи освіти. Уряд та Міністерство освіти і науки України вже мали б на основі принципу україноцентризму завершити створення інституційних та організаційних умов для переходу від монопольно-державної до державно-громадської системи управління освітою.
 
1.3. Гуманістичні засади конституційного ладу України
 
Гуманістичні засади конституційного ладу України – це основоположні принципи, які визначають і закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та місцевому самоврядуванні. До них відносять:
1. Гуманізм. Конституція України 1996 р[30]. на відміну від конституцій «радянського» типу кардинально змінює підхід до розв'язання проблеми про співвідношення людини і держави. Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, Конституція України (ст. 3) формулює відповідь на цю проблему: не людина створена для держави, а навпаки – держава для людини, держава відповідає за свою діяльність перед людиною, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. В цьому якраз і полягає гуманістична сутність Конституції України, а гуманізм, таким чином, набуває значення найголовнішого принципу конституційного ладу України.
2. Суверенітет народу України. Суверенітет означає верховенство і незалежність влади, тобто її право на власний розсуд розв'язувати свої внутрішні та зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади. Розрізняють кілька видів (форм) суверенітету: державний, національний та народний[42].
Державний суверенітет означає властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у відносинах з іншими державами.
Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб свого національного життя, зокрема здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу. Принцип народовладдя отримав закріплення у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
Народний суверенітет насамперед означає повновладдя народу, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політичними та соціально-економічними засобами для реальної участі у здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами. У співвідношенні «суверенітет народу – державний суверенітет» пріоритет належить суверенітетові народу, він здійснює установчу владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його воля є обов'язковою для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині конституційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких – захистити конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана з особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори – це такі форми волевиявлення, які забезпечують ухвалення відповідного рішення чи обрання депутатського корпусу певною більшістю виборців. Таким чином здійснення влади народом фактично підміняється владою більшості і відкидає пошук соціального компромісу, що можливе в рамках представницького органу. З вітчизняної та закордонної практики державного будівництва ми знаємо багато прикладів, коли більшість постановляла рішення, що призводили до скасування конституційного ладу, встановлення тоталітарних і авторитарних режимів.
Аналіз Конституції України [32] дозволяє підтвердити висновок про встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер. Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народного волевиявлення – вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від спонтанних проявів народовладдя2.
За змістом народний суверенітет обмежується правами людини: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157 Конституції України). Ця заборона має абсолютний характер і не залежить від способу зміни Конституції України – Верховною Радою України чи всеукраїнським референдумом.
Можливе також і добровільне самообмеження народного суверенітету – вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об'єднання (зазвичай це відбувається через посередництво держави), народ використовує свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних принципів міжнародного права[37].
Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня і представницька демократія).
Безпосередня (пряма) демократія – це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє, і тими, ким управляють. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.
Представницька демократія – це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народного представництва базується на таких вихідних положеннях:
1. Конституцією держави засновується народне представництво.
2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням.
3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу).
4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата).
5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.
6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер[15, c. 245-246].
Державна служба в Україні як чинник гуманізації державного управління
Розглядаючи поняття державної служби як чинника гуманізації державного управління в Україні та як професійну діяльність соціального прошарку суспільства, насамперед слід розглянути визначення служби в загальному розумінні. На думку О. Ю. Оболенського, служба – це робота, професійне заняття службовця, а також місце його роботи, яка-небудь сфера діяльності. Під службою розуміють також діяльність, пов’язану з керівництвом, управлінням, прогнозуванням, плануванням, контролем, наглядом, обліком тощо. При цьому працівники, залучені до служби, створюють суспільні цінності або реалізують функції управління.
Важливо, що державна служба як чинник гуманізації державного управління останнім часом в Україні зробила суттєвий поступ у сфері теоретико-методологічного забезпечення. Цьому сприяло творче засвоєння напрацювань вітчизняних і зарубіжних учених у галузі управлінської науки, екстраполяція їх на сучасні державотворчі процеси, урахування минулого досвіду.
Водночас державна служба як соціально-правовий інститут має забезпечувати стабільність гуманізму управління та відігравати роль стабілізатора соціально-політичного життя, сприяючи розв’язанню політичних конфліктів і урівноважуючи дії різних політичних сил (забезпечення політичного партнерства). У країні з політично і соціально активним населенням державна служба має відповідати наступним вимогам[36]:
1) задовольняти законні потреби клієнта-споживача державних послуг;
2) орієнтуватися на кінцевий результат діяльності, а не на процес, що стає основою оцінки діяльності органу влади, його посадових осіб, удосконалення структури органів державної влади;
3) забезпечувати економію і ощадливість у діяльності органів державної влади шляхом її раціоналізації, делегування окремих управлінських функцій з надання послуг спеціально створеним державним або недержавним структурам, підвищуючи рівень рентабельності державних послуг;
4) досягти результативності функціонування на основі: системи нового законодавства про державну службу та її види, нової класифікації посад, професіоналізації державної служби; законодавчого унормування правової та соціальної безпеки державних службовців; унормування та запровадження просування по службі на підставі досягнень у професійній діяльності; підвищення управлінської культури та моральності в діяльності та поведінці службовців; розширення громадського, парламентського і судового контролю державної служби.
Відповідно до ст. 92 Конституції України[29] основи державної служби визначаються виключно законами України. Ці основи було закладено з прийняттям Закону України “ Про державну службу ” від 16 грудня 1993 р. [22]. Дотримання пріоритетів у політиці щодо реформ у сфері державної служби як чинника гуманізації державного управління дало змогу напрацювати певну базу як із точки зору прийнятих політичних рішень, так і розвитку інституційної спроможності до їх втілення, а саме:
а) створено Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів ЄС (2004 р.) ;
б) посилено статус та інституційну спроможність Головного управління державної служби України, зокрема прийнято рішення про створення територіальних управлінь державної служби (2004 р.) ;
в) прийнято Програму розвитку державної служби на 2005-2010 роки (2004р.) ;
г) підписано Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України та Світовим банком (2004 р.) ;
д) прийнято Концепцію розвитку законодавства про державну службу та підготовлено проект нового Закону України “ Про державну службу ” (2005 р.).
Сучасна система державної служби як чинник гуманізації державного управління в Україні має певні проблеми, які потребують подальшого розв’язання, у тому числі шляхом адаптації цього інституту до стандартів ЄС. Зокрема, це стосується:
- виокремлення політичних посад у системі виконавчої влади;
- суміщення політичних і адміністративних повноважень у межах однієї посади;
- підвищення ефективності системи управління державною службою;
- проходження державної служби в державних органах, діяльність яких регламентується спеціальним законодавством;
- функцій державних службовців щодо їх участі у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики;
- запровадження єдиної системи оцінювання та стимулювання роботи державних службовців;
- удосконалення системи оплати праці державних службовців;
- питання щодо порядку надання державних послуг та нормативного врегулювання вимог професійної етики державних службовців;
- системи добору, призначення на посади, просування по службі, ротації державних службовців та їх професійного навчання.
Концепція адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу спрямована на подальше вдосконалення інституту державної служби в Україні, що, зрештою, сприятиме більш повній реалізації конституційних прав, свобод та законних інтересів громадян, наданню їм у належному обсязі якісних державних послуг[33].
Отже, на сьогодні суспільство очікує від державної служби ефективного, гуманного і відповідального управління, спрямованого на задоволення його потреб у цілому і кожного громадянина окремо. Досягнення цієї мети залежить від багатьох факторів, зокрема від наявного стану державного апарату, його здатності до вирішення поточних і стратегічних завдань. На виконання основних положень Концепції адміністративної реформи в Україні[2], схвалених Указом Президента України від 22 липня 1998 р. № 810, затверджена Стратегія реформування системи державної служби в Україні, яка визначає:
- напрями вдосконалення класифікації органів державної влади та посад державних службовців за змістом і характером діяльності, способами призначення та надання повноважень[20, c. 44];
- принципи взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб із громадськістю та громадянами;
- напрями формування критеріїв оцінки надання державних послуг фізичним та юридичним особам;
- завдання щодо поліпшення іміджу державної служби та запровадження нового типу взаємовідносин між громадянами і державними службовцями;
- терміни введення щорічного підбиття підсумків виконання державними службовцями своїх обов’язків і завдань, а також проведення періодичної (один раз на три роки) атестації державних службовців тощо.
 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ШЛЯХІВ ГУМАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ
 
2.1. Розробка і реалізація державних програм у гуманітарній сфері
 
Політики, впливові ділові кола, науковці ведуть пошук нових механізмів розвитку прогресу. Нова гуманістична парадигма розвитку в сучасному суспільстві, її формування, становлення, подальша еволюція мають бути пов’язані із створенням універсального компоненту освіти ХХІ ст., кращим продуктом якої стала б людина мисляча. Тобто, у центрі уваги має бути людина, задоволення її культурних, духовних, освітніх потреб, надання їй якісних медичних послуг, забезпечення реалізації демократичних прав і свобод. Необхідно чітко накреслити стратегічні напрямки державної політики в гуманітарній сфері.
Політика держави в гуманітарній сфері це: ідеологічні орієнтири, стан науки і освіти, етнополітичні проблеми, міжконфесійні відносини, охорона здоров’я, інформаційний простір[31]. Ефективна гуманітарна політика передбачає існування якісної, доступної освіти, всебічний розвиток науки.
Однією з причин нинішнього кризового стану науки в Україні є недостатнє фінансування. Це стосується, насамперед, академічної науки, завданням якої є проведення фундаментальних досліджень. Вирішення проблеми фінансування збереже людські і матеріальні ресурси науки і освіти, якісний рівень інтелектуального потенціалу нації.
Україна має значні досягнення у розвитку освітньої галузі завдяки розвиненій мережі навчальних закладів різного рівня. Загальне охоплення освітою перевищує рівень країн із середнім доходом, а за деякими позиціями – таке, як у країнах із високим рівнем доходів. Чисельність осіб з вищою освітою така, як у багатьох країнах з вищим, ніж в Україні, обсягом ВВП на одну особу.
Проте, незважаючи на традиційно високий показник охоплення освітою, остання перебуває у складному становищі. Це стосується передусім кількісного і якісного зниження рівня дошкільної і загальної середньої, а подекуди і вищої освіти. Далекою від сучасних стандартів залишається освіта на селі.
Серед факторів, які негативно впливають на навчальний процес, слід зазначити недостатню забезпеченість підручниками та наочним приладдям, а також низький рівень комп’ютеризації, оскільки школи, здебільшого, оснащені морально і фізично застарілими комп’ютерами, або (особливо у сільській місцевості) взагалі їх не мають. Низька заробітна плата вчителів призводить до виникнення кадрової проблеми у навчальних закладах.
Потребують удосконалення організаційні та фінансові механізми функціонування системи вищої освіти.
Отже, потрібно продовжити модернізацію системи освіти, запровадити державні стандарти освіти, які б відповідали стандартам країн Європейського Союзу, потребам внутрішнього розвитку держави та суспільства, прискорити створення сучасних навчальних програм, підручників нового покоління, в повній мірі реалізувати програми інформатизації навчальних закладів.
Стратегію реформ в інтересах гуманітарного розвитку народу України повинні визначати ідеологічні орієнтири.
Неодмінною умовою вибору стратегії в ідеологічній сфері є врахування конкретних особливостей розвитку суспільних настроїв. Відмінності в партійних ідеологіях мають чітке регіональне забарвлення. Оскільки основний виробничий потенціал зосереджений на сході і в центрі України, саме тут ідеологічні засади лівого та ліворадикального напрямку будуть найбільш привабливими. Націонал-радикальні та націонал-демократичні погляди характерні для Галичини. Складне завдання держави: створити рівні умови для конкуренції всіх ідеологічних доктрин, сприяти утвердженню духовних цінностей в Україні[32, c. 395].
Дуже важливим, на сьогодні, є питання створення незалежного громадського, суспільного телебачення та радіомовлення.
Стратегічним завданням держави у гуманітарній сфері є нагальна потреба у перебудові інформаційної політики. Засоби масової інформації не виконують соціальних функцій і запитів, а формують примітивні смаки у населення через тиражування зразків низькопробної масової культури.
Отже, стратегічні напрямки гуманітарної політики держави:
- неухильне дотримання правових, економічних та організаційних засад і гарантій для самореалізації особистості;
- забезпечення якісної і доступної освіти, всебічного розвитку науки, культури, духовності;
- забезпечення єдиного стандарту надання гуманітарних послуг та створення соціального стандарту для працівників гуманітарної сфери;
- гарантування свободи слова і думки, вільного доступу громадян до інформації[35].
Державні програми в гуманітарній сфері мають бути спрямовані на:
– створення необхідних фінансово-економічних умов для підвищення якості життя населення; залучення інвестицій у реалізацію проектів в освітній, культурній та науковій сферах;
- проведення цілеспрямованої інституційної політики у сфері підвищення якості життя населення;
- поєднання державного впливу з ринковими формами управління, стимулювання якісних змін шляхом пріоритетного фінансування, кредитування, матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання економічних пільг пріоритетам гуманітарного розвитку;
– дотримання гарантій безпеки людини й суспільства;
- розміщення продуктивних сил у контексті ефективного вирішення проблем гуманітарного розвитку;
- активізацію соціальної політики та забезпечення соціальних гарантій населенню;
– налагодження партнерства між основними соціальними групами у сфері вирішення соціальних проблем, розвиток взаємодії між державою, некомерційними організаціями та бізнесом, демонополізацію соціальної сфери, диверсифікацію форм надання послуг на основі активного залучення всіх сегментів суспільства.
Для успішної реалізації державних програм гуманітарного розвитку необхідне запровадження його моніторингу, основним завданням якого є збирання та аналіз інформації про якість життя населення та гармонійного розвитку людини. Результати моніторингу мають подаватися щороку в Національній доповіді про стан гуманітарного розвитку в Україні.
На регіональному рівні необхідне розроблення проектів програм соціально-економічного розвитку територій, формування місцевих бюджетів з урахуванням пріоритетності цілей і завдань гуманітарного розвитку, реалізація комплексу заходів збалансованого розвитку регіонів, серед яких першочергове значення надається підвищенню рівня економічного розвитку регіонів за рахунок раціонального використання внутрішньо-регіональних умов, ширшого залучення ресурсів місцевого значення.
Реалізація програм на регіональному рівні дасть змогу:
- забезпечити рівні можливості для всебічного гармонійного розвитку людини незалежно від місця проживання;
- врахувати особливості кожного регіону, своєрідність природно – ресурсних, географічних, історичних, економічних, соціальних, етнокультурних та інших умов у контексті загальнодержавних інтересів;
- поліпшити конструктивність та ефективність реформ, надати їм коректної соціально-екологічної спрямованості;
- визначити оптимальні обсяги та джерела покриття потреб регіонів у ресурсах багатоцільового призначення, зокрема тих, що стимулюють всебічний розвиток людини;
- створити ефективні механізми для регулювання гуманітарного розвитку регіонів із наданням додаткових повноважень органам місцевого самоврядування в частині формування і використання коштів місцевих бюджетів, у тому числі на вирішення проблем гармонійного розвитку людини.
 
2.2. Оцінка і аналіз гуманізації в інформаційному суспільстві
 
Основною ознакою інформаційного суспільства є виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і навіть на владу. Інформатизація охоплює всі сфери людської діяльності й спрямована передовсім на розвиток технологій, на накопичення знань і досягнення вищих рівнів обробки інформації. Поширення інформаційних технологій викликало вибуховий розвиток у всіх галузях, де їх використовують[34, 5].
Якщо взяти до уваги досвід українського суспільства, то, попри позитивні вияви інформатизації (напр., зростання свободи, легший доступ до різної інформації для ширших верств населення та збільшення можливостей самореалізації), переважають усе ж таки негативні. Особливо явними ці негативи були в ході передвиборної кампанії кандидатів у президенти та до місцевих рад, коли фактично кожен кандидат намагався маніпулювати думкою електорату, трактуючи процеси економічного, суспільного, політичного життя України так як вигідно було йому часто при цьому обливаючи брудом «конкурентів» і тим самим провокуючи в людей негативні емоції і до політичних лідерів, і до процесу виборів загалом. Кандидати особливо наголошували на тому, що дбатимуть про благо кожного громадянина, тобто, свідомо чи несвідомо, вони спиралися на засади сучасного гуманізму, суть якого полягає в його універсальності: він адресується кожній людині, проголошує право кожного на життя, добробут, свободу. Але, хоча прірва між багатими і бідними в нашій країні поглиблюється, усі ці промови звучать надто цинічно і постає питання про те, чи відбувається гуманізація українського суспільства (і кожної людини зокрема) в умовах розбудови інформаційного суспільства? На якому етапі розбудови нового суспільства перебуває Україна?
У Законі “ Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки ” [25] сказано, що Україна має фундамент для того, щоб створити інформаційне суспільство. Разом з тим ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно із світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, оскільки: відсутня координація зусиль державного і приватного секторів економіки з метою ефективного використання наявних ресурсів; ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, спрямованих на інформатизацію, впровадження ІКТ у соціально-економічну сферу, зокрема в сільське господарство, є низькою; розвиток нормативно-правової бази інформаційної сфери недостатній; рівень комп'ютерної та інформаційної грамотності населення є недостатнім, впровадження нових методів навчання із застосуванням сучасних ІКТ – повільним; рівень інформаційної представленості України в Інтернет – просторі є низьким, а присутність україномовних інформаційних ресурсів – недостатньою; рівень державної підтримки виробництва засобів інформатизації, програмних засобів та впровадження ІКТ є недостатнім, що не забезпечує всіх потреб економіки і суспільного життя; спостерігаються нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп'ютерних і телекомунікаційних засобів, поглиблення “ інформаційної нерівності ” між окремими регіонами, галузями економіки та різними верствами населення і т. д[31, c. 287].
Отож, проблем чимало. Проте неможливо не погодитися з даним висловом невідомого автора, що “ Україна мусить, так само, як і в інших аспектах своєї діяльності, сформувати власне, українське обличчя державної інформатизаційної політики, обрати власні тактику і стратегію. Світ сприймає Україну крізь призму рішень саме її уряду, глобальної активності саме її економіки та науки, цінностей саме її культури. Тож кожен наш крок або нашкодить нам, або наблизить до авангарду нового суспільства, але ні в якому випадку не залишиться непоміченим ”. Важливою цінністю української культури завжди була повага до інших людей, а це один із гуманістичних принципів. Як зберегти людяність у стосунках між людьми, коли все більше часу затрачається на роботу? І інформатизація, як зазначалося вище, веде до все більшої індивідуалізації, негативним виявом якої є принцип «кожен сам за себе». За таких обставин процес гуманізації ускладнюється.
Зазначимо, що під гуманізацією маємо на увазі передусім творення гуманного суспільства. Сутність гуманізації полягає в оптимальному обміні ресурсами, енергією, можливостями задоволення потреб між людиною і суспільством, у створенні оптимальних умов для самореалізації особи. І для когось праця “ один на один ” з комп’ютером є найкращим способом проявляти себе, свої можливості та здібності у віртуальному просторі. Але інший конче потребує для самореалізації живого спілкування з іншими людьми. Існують також випадки, коли молоді люди вперше починають працювати, і їм може на перших порах знадобитись спілкування з колективом для швидшого набуття необхідного досвіду. А для декотрих людей необхідність «ходити на роботу» є важливою часткою їхнього життя, а «місце роботи» – можливістю обзавестися друзями й вдосконалювати свої соціальні навички й контакти. Неповторність кожного з нас є скарбом. Розпізнати внутрішній світ людини непросто під час безпосереднього спілкування, адже всі схильні надягати “ маски ”. Спілкування через Інтернет дає можливість творити свій віртуальний образ, який може бути цілком відмінним від реального. І це може стати ще одним джерелом розчарувань, непорозумінь, конфліктів.
В останні кільканадцять років уряди різного складу і політичного спрямування України працювали задля того, щоб невелика частка олігархів збагачувалася, а загальна кількість населення зубожіла, середній клас як такий перестав існувати. На жаль, доводиться констатувати, що в ході сучасних реформ Україна втратила певну частку свого інтелектуального й культурного потенціалу. Наша країна стала джерелом дешевої робочої сили для розвинутих країн Заходу й Сходу. В економічному плані це проявилось у занепаді власних багатоманітних наукомістких виробництв, в однобокому гіпертрофованому розвитку паливно-енергетичного комплексу, відпливі капіталу за кордон, зростанні державного боргу й фінансової залежності країни від транснаціональних компаній і банків. У політичній і соціальній сфері спостерігається домінування компрадорської буржуазії, її пряма чи тіньова влада, часті кризи політичної системи, подальша диференціація доходів, низькооплачувана праця. У духовному плані – засилля західної низькопробної масової культури. Як у таких обставинах не втратити своє людське обличчя, як не нарікати на всіх і на все, як це часто буває серед нашого народу? Очевидним залишається факт, що кожна людина здатна працювати над собою, самовдосконалюватися. Але є певні зовнішні обставини, зміна яких залежить від конкретних дій президента, парламенту, уряду, інших державних структур. Для України інформатизація – шлях не лише до європейської інтеграції, але й до економічного добробуту. Це природне право людини – бути матеріально забезпеченою, не думати щомиті про те, як заробити “ на хліб насущний. Після того як відкрили кордони, люди побачили, як можна заробляти і комфортно облаштовувати свій побут. Мільйони українців ринулися за цим достатком. І для багатьох це обернулося трагедією розбитих родин, дітей та підлітків на вулицях, куплених і порожніх квартир тощо. Ці проблеми не вирішаться за кілька років, і завдання уряду – працювати над їхнім вирішенням. Проте не слід забувати, що економічний добробут – це не “ панацея ” від усіх бід. Сьогодні в багатих країнах природні спільноти, такі як сім’я, стали слабшими. Цьому вельми сприяють засоби масової інформації, які постійно пропонують переживати нові та сильні враження. Змагання, прагнення добитися успіху та розбагатіти, ідея особистої свободи та втрата моральних і релігійних цінностей також відіграють свою роль у цьому процесі.
Проблема в тому, що розвиток інформаційних технологій дає можливості поширювати будь – яку інформацію, але який відсоток інформації, котру черпаємо з різного роду мас-медіа, “ просякнутий ” добротою і спрямований на формування гуманної людини? Інформаційні потоки і посилання потрапляють у свідомість людини як смисли і формують наміри та взірці. Які зразки поведінки можуть давати дітям та молоді бойовики, у яких вбивство людини є звичайним способом розв’язання проблеми, серіали з нескінченними сварками і зрадами, передачі про світське життя, в яких пропагується т. зв. “ богемний ” спосіб життя, тощо. Гуманності і глибини в усьому цьому дуже мало. А інформаційна складова, впливаючи на суспільну думку, формує процеси прийняття рішень.
Отже, неможливо дати однозначну оцінку процесу гуманізації в умовах формування інформаційного суспільства. Саму гуманізацію і навіть гуманізм донині трактують по-різному. Викликають тривогу деякі принципи сучасного гуманізму, багато з яких далекі від гуманності (напр., підтримка контрацепції, аборту тощо). Інформаційні технології найширше задіяні в українській політиці і, на жаль, далеко не з гуманною метою – для маніпуляції з думками виборців. Розробити механізми протистояння таким технологіям і протиставити їм реальний шлях гуманізації людей за нових обставин – це завдання для подальших досліджень у цьому напрямі.
Я провела вибіркове опитування серед студентів таких вузів: УДУФМТ, КНТЕУ, КНЛУ і це дало мені змогу провести частковий аналіз гуманізації в інформаційному суспільстві. Були поставлене таке запитання: «Як Ви оцінюєте рівень розвитку гуманістичних ідей в українському суспільстві (зокрема державне управління)?». Результатами даного опитування є діаграма, наведена нижче (рис. 2. 1).
Рис. 2. 1. Результати проведеного опитування
 
2.3. Сучасні проблеми гуманізації управління на ринку праці
 
Ціна за постсоціалістичні реформи економіки виявляється дуже високою і нічим не виправданою, а можливості подолання системної кризи в управлінні використовуються неналежним чином. Відсутність в економічних трансформаціях “ підстраховочних ” механізмів соціальної спрямованості призвели до різкого падіння життєвого рівня населення. Як заявив координатор системи ООН в Україні Френсіс О’Доннелл, відкриваючи міжнародну конференцію з питань подолання бідності, згідно з офіційною статистикою, незважаючи на економічне зростання України, яке проявилось у 2000 р., 28% населення живе за межею бідності. Різниця в розмірі прибутків багатих і бідних характеризується співвідношенням 1: 26. Як показують соціологічні моніторингові дослідження, бідність стає масовим явищем, зростає соціальна напруга в суспільстві. За останнє десятиліття населення щорічно зменшується. Різко зросла смертність, значно зменшилися і трудові ресурси. Але поряд з цим зростає чисельність працівників апарату управління. Саме тому серед актуальних проблем управління складними соціально – економічними системами однією з найважливіших є гуманізація ринку праці. За оцінками Світового банку, на сучасному етапі соціально – економічного розвитку основним джерелом зростання валового продукту країн є людський капітал. На його частку припадає 62% приросту ВВП, тоді як на виробничі фонди – 16%, а на природні ресурси – 20% (рис. 2. 2). В окремих країнах – Німеччині, Японії, Швеції – частка людського капіталу в економічному зростанні сягає 80%.
Рис. 2. 2. Частка людського капіталу
Першочерговою, найбільш актуальною проблемою управління є проблема зайнятості населення, підвищення якості життя всіх верств населення, скорочення масштабів бідності. Проблема гуманізації взаємовідносин між керованими і керуючими системами стає предметом пильної уваги не тільки вчених, але і центрів прийняття управлінських рішень у світовому співтоваристві.
Гуманізація праці на практиці покликана забезпечити:
а) високу змістовність праці трудящих, яка відповідає їхній кваліфікації, структурі та ієрархії потреб і мотивів;
б) якнайліпше пристосування матеріально-технічної бази виробництва до людини;
в) створення сприятливих умов праці;
г) широку та активну участь працівників у виконанні виробничих завдань.
Класична програма гуманізації праці включає такі складові:
збагачення змісту праці (суміщення функцій робітників основного й допоміжного виробництва, основних функцій і функцій контролю за якістю продукції; групування різнорідних операцій тощо) ;
розвиток колективних форм організації праці;
створення досконаліших умов праці;
розвиток виробничої демократії;
раціоналізація режимів праці і відпочинку, запровадження гнучких графіків роботи;
підвищення рівня інформованості колективу, «прозорості» внутрішньоорганізаційної діяльності.
Проблема гуманізації взаємовідносин між керованими і керуючими системами стає предметом пильної уваги не тільки вчених, але і центрів прийняття управлінських рішень у світовому співтоваристві. Поняття “ гуманізм ” вживається як у загальнофілософському, так і в етичному плані. Перше витікає з визнання людського походження всіх явищ громадського життя, людини як первинної, основної ланки соціальної системи будь-якого порядку. Як етичне поняття гуманізм припускає людяність у взаємовідносинах між людьми – визнання цінності людини як особистості, її прав і свобод. У практичній життєдіяльності людей ці обидва поняття взаємозалежні.
Під гуманізацією управління на ринку праці територіальною соціально-економічною системою розуміється об'єктивна необхідність створення гідних матеріальних, інтелектуально-інформаційних, організаційно-економічних, економіко-правових, соціальних умов. Цілісність і організованість соціально-економічної системи залежить від наявності у неї загальної мети – кінцевого (цільового) стану.
З розвитком індустріального виробництва людина звільнилася від багатьох фізичних зусиль при виконанні трудових операцій. Однак якщо ремісник створював закінчену річ, що була втіленням його особистої майстерності, ніби представляла його особисті якості, працівник індустріальної праці поряд із засобами праці розглядається лише як фактор виробництва. Це порушує гармонію праці з основними біологічними і психологічними рисами, властивими розвитку людського життя.
Такий вид трудового процесу викликає в його учасників почуття, що над ними як особистостями домінують машини, чим заперечується їх індивідуальність. У них виникає апатія, негативне ставлення до праці як до чогось вимушеного, виконуваного тільки за необхідністю. Велике значення мають умови праці. У них включаються ступінь небезпеки або безпеки предмета і засобів праці, їх вплив на здоров'я, настрій і працездатність людини. Потенційно небезпечними є фактори фізичні (шум, вібрація, підвищення чи зниження температури, іонізуючі та інші випромінювання), хімічні (гази, пари, аерозолі), біологічні (віруси, бактерії, грибки). Особливо шкідливі, екстремальні умови праці викликають смерть, важкі професійні захворювання, великі аварії, серйозні травми.
Гуманізація праці означає процес її олюднення. Насамперед необхідно усунути фактори, що загрожують людському здоров'ю в технізованому середовищі. Небезпечні для здоров'я людини функції, операції, пов'язані з великими зусиллями, монотонною працею» на сучасних підприємствах перекладаються на робототехніку.
Сучасні технологічні процеси припускають максимальну інтелектуалізацію праці, таку її організацію, коли особистість не зводиться до простого виконавця окремих операцій. Іншими словами, мова йде про зміну змісту праці, що на сучасному етапі науково-технічного прогресу може стати більш різноманітним, більш творчим[7].
Особливе значення має культура праці. Дослідники виділяють у ній три компоненти. По-перше, це удосконалення трудового середовища, тобто умов, за яких проходить трудовий процес. По-друге, це культура взаємин між учасниками праці, створення сприятливого морально-психологічного клімату в трудовому колективі. По-третє, осмислення учасниками трудової діяльності змісту трудового процесу, його особливостей, а також творче втілення закладеного в нього інженерного задуму. Трудова діяльність – це найважливіше в житті будь-якої людини поле її самореалізації. Саме тут розкриваються й удосконалюються здібності людини, саме в цій сфері вона може ствердити себе як особистість. Процес гуманізації праці розширює ці можливості. Використовувати їх – справа кожного з нас.
Реалізація права людини на працю відіграє визначальну роль у процесі її соціалізації, створює мотивацію для самовдосконалення та розвитку творчого потенціалу суспільства. Оптимізація структури зайнятості, трансформація системи оплати праці та вдосконалення регулювання ринку праці забезпечать істотне підвищення доходів населення, соціальну інтеграцію, формування середнього класу.
Основними завданнями державної політики на ринку праці є:
- формування ціннісно-етичних настанов населення на реалізацію економічно активної поведінки, самозабезпечення та дотримання трудової етики; – забезпечення економічної обґрунтованої та гідної заробітної плати;
– стимулювання попиту на робочу силу, розробка економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць з належними умовами праці;
- підвищення просторової та міжпрофесійної мобільності робочої сили, поширення гнучких форм зайнятості;
– мінімізація негативних наслідків зовнішньої трудової міграції, вжиття заходів щодо заохочення повернення трудових мігрантів на Батьківщину та забезпечення їхньої адаптації, у тому числі шляхом стимулювання підприємництва і самозайнятості;
- проведення виваженої імміграційної політики з метою підтримки в майбутньому необхідного рівня забезпечення економіки України робочою силою, інтеграція іммігрантів, формування в суспільстві толерантного ставлення до них;
- реалізація принципів соціального партнерства на ринку праці, забезпечення прозорості та детінізації трудових відносин, сприяння розвитку колективно – договірного регулювання питань у сфері праці та соціального захисту;
- упровадження стандартів соціальної відповідальності бізнесу.
 
РОЗДІЛ 3. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ШЛЯХІВ ГУМАНІЗАЦІЇ
СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
 
3.1. Концепції гуманітарного розвитку України та удосконалення
державного управління гуманітарним розвитком
 
У глобалізованому світі третього тисячоліття розвиток держави стає можливим лише завдяки ефективній реалізації її людського потенціалу. Як європейська за своєю цивілізаційною належністю держава Україна має спиратися у своєму розвитку на людиноцентричну систему цінностей, основу якої становлять свобода, справедливість і солідарність. Зазначена система вже довела свою ефективність та відповідає практичним потребам сучасного суспільного життя.
Нині в Україні розгортається процес змін, що мають на меті всебічне забезпечення інтересів людини, сприяння її прагненню жити й творити в гармонії зі своїми духовними цінностями, суспільством, природою. Спираючись на цей підхід, Україні потрібно забезпечити цілісну політику гуманітарного розвитку, адекватну модернізації суспільства в межах загальноєвропейських тенденцій.
Гуманітарний розвиток України є процесом удосконалення суспільства у напрямі наближення до потреб людини в усіх сферах суспільного життя, створення умов для максимального розвитку національної культури, розкриття творчого потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до її потреб та інтересів.
Гуманітарний розвиток України уособлює прагнення нації до формування суспільства, яке ґрунтується на гуманістичних засадах, на повазі до гідності людини – загальних ідеалах людства й забезпеченні всебічного соціального поступу. Вони окреслені в основоположних документах світової спільноти, що фіксують універсальні стандарти прав людини, – Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та факультативних протоколах до них; Гельсінському підсумковому акті щодо безпеки та співробітництва у Європі.
Метою стратегії гуманітарного розвитку України є: удосконалення суспільного середовища на засадах безпеки й стабільності, створення умов для функціонування демократичної культури, конкурентоспроможної і рівноправної серед культур інших народів світу; формування вільної, забезпеченої всіма можливостями для самовиявлення, фізично й духовно розвиненої особистості, яка живе в гармонії із собою, іншими людьми, природним середовищем і навколишнім світом.
Реалізація Концепції гуманітарного розвитку України здійснюватиметься шляхом формування політики, що передбачає відповідні механізми вирішення питань у цій сфері на державному, регіональному та місцевому рівнях, правове, фінансове та організаційне забезпечення, а також розвиток міжнародного співробітництва.
Забезпечення гуманітарного розвитку передбачає формування скоординованих дій у всіх сферах суспільного життя, адекватної переорієнтації соціальних, екологічних та економічних інститутів держави, посилення державного стимулювання зацікавленості громадян, юридичних осіб і соціальних груп у вирішенні завдань усебічного гармонійного розвитку людини. Для цього необхідно здійснити поступове реформування системи управління гуманітарним розвитком, обґрунтоване розмежування повноважень між центром та регіонами в зазначених сферах, розподіл конкретних функцій між органами управління.
Діяльність органів, відповідальних за гуманітарну політику або пов’язаних з нею (комітети Верховної Ради України, управління Адміністрації Президента України, міністерства, комітети та консультативно-дорадчі органи Кабінету Міністрів України), позначена дублюванням функцій, браком чіткості в механізмах контролю за виконанням рішень, постійними змінами апаратів виконавців після кожної зміни влади. Реорганізація діяльності органів, відповідальних за гуманітарну політику, повинна забезпечуватися такими заходами:
- формування програм у відповідних сферах гуманітарного розвитку на рівні галузевих міністерств із чітким зазначенням механізмів вирішення питань у цих сферах на державному, регіональному та місцевому рівнях та звітності про їх виконання;
- урахування світових методик і стандартів створення програм гуманітарного розвитку;
– розроблення системи аналітичних і прогнозних документів;
- посилення відповідальності головних розпорядників бюджетних коштів, виділених для гуманітарної сфери, за їх нецільове використання;
– обов’язкова наукова експертиза проектів рішень щодо гуманітарної сфери;
- забезпечення системи управління в гуманітарній сфері кваліфікованим персоналом.
Фінансове забезпечення. Основними засобами гуманітарного розвитку мають стати податково-бюджетне регулювання та залучення позабюджетних коштів. Фінансове забезпечення гуманітарного розвитку здійснюватиметься за рахунок коштів підприємств, установ та організацій, державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел. Фінансування запропонованих заходів за рахунок державного бюджету повинно здійснюватися з урахуванням реальних економічних можливостей. Пріоритетними заходами у реорганізації фінансового забезпечення сфери культури є:
– розробка ефективних механізмів бюджетної підтримки громадських організацій у сфері культури та мистецтва, бюджетного фінансування централізованих бібліотечних систем, клубних закладів різних видів, кінопрокату тощо;
- удосконалення фінансового менеджменту у сфері культури, сприяння розвиткові спонсорства і меценатства;
– запровадження прозорих конкурсних механізмів фінансування мистецьких проектів та ініціатив, що сприятиме підвищенню ефективності використання бюджетних коштів.
Інформаційне забезпечення. З метою всебічного висвітлення реалізації Концепції необхідно здійснювати постійний інформаційно-комунікативний супровід, що передбачає відкритість та прозорість прийняття управлінських рішень. Партнером держави у справі інформаційного забезпечення сфери культури та мистецтва є ЗМІ, які сприятимуть вирішенню зокрема таких проблем:
- удосконалення піар-менеджменту у сфері культури та мистецтва;
- розширення сфери рекламних послуг у галузі культури;
– промоція культурно-мистецьких проектів, просування талановитих художніх творів, авторів і виконавців;
- підтримка національного культурного продукту.
Нормативно-правове забезпечення. Передбачає розроблення та впровадження нормативно-правових актів щодо переходу на принципи сталого гуманітарного розвитку суспільства, зокрема:
- законодавчу підтримку національного культурного продукту, сприяння благодійництву, податкове стимулювання з метою залучення до сфери культури меценатських коштів, коштів від надання платних послуг та інвестицій;
- надання статусу неприбуткових і відповідних податкових пільг закладам культури і мистецтва, діяльність яких має неприбутковий характер;
- удосконалення авторського права, нормативно-правового забезпечення інтелектуальної власності.
 
3.2. Шляхи удосконалення державного управління України
в гуманітарно-культурній сфері
 
Головним напрямом державної політики в гуманітарній сфері є розкриття креативного потенціалу української культури; збереження створеної національною культурою системи духовних цінностей як ключових чинників формування національної ідентичності та успішної соціалізації людини; задоволення культурних потреб населення та створення сприятливих умов для творчої самореалізації людини. Для досягнення цієї мети мають бути здійснені такі кроки:
– розгортання патріотичного й громадянського виховання населення, привернення його уваги до культурно-історичних здобутків українського народу;
- підвищення громадської активності та привернення уваги до проблем гуманітарної сфери з боку влади;
- використання іноземного досвіду, матеріальної та консультаційної допомоги від країн, які здійснили успішний прогрес у розвитку й трансформації власних гуманітарних систем;
- надання культурі статусу економічно, соціально та політично важливого напряму розвитку людини, з відображенням цього в бюджетах країни;
- проведення загальнодержавних заходів, присвячених святкуванню 200- річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, 160-річчя від дня народження І. Я. Франка, відзначення інших пам’ятних подій у сферах української культури, науки, освіти, техніки, військової справи тощо;
- запобігання комерціалізації культури, експансії масової культури; підтримка якісного професійного мистецтва через створення належних умов для діяльності закладів та колективів у сфері образотворчого, музичного, хореографічного, театрального, циркового та кіномистецтва, поліпшення підготовки кваліфікованих мистецьких кадрів через запровадження конкурсних, грантових механізмів підтримки мистецьких проектів;
- формування суспільного запиту на твори певного типу, підтримка існуючих і запровадження нових мистецьких конкурсів, премій тощо, державні замовлення на культурні продукти, що виховують естетичний смак та загальну культуру, проведення конкурсів і тендерів культурних проектів;
– державна підтримка орієнтованих професійних осередків – мистецьких груп, виконавських колективів, друкованих органів та ін. ;
- формування цілісного національного мовно-культурного простору, що має ґрунтуватися на підтримці української мови у культурному і суспільному житті, на забезпеченні присутності національного культурного продукту в культурному споживанні українських громадян;
- збереження й підтримка етнокультурного розмаїття сучасної України, реалізація потенціалу суспільного й економічного розвитку, що міститься в цьому розмаїтті;
- регламентація взаємодії структурних складових культурної галузі, створення централізованої державної мережі підтримки культурно-мистецьких організацій через запровадження спеціальних фінансово-економічних, комерційних, юридично-правових та інших служб;
- підтримка вітчизняних культурних індустрій, протекціонізм щодо національного культурного продукту, забезпечення його належної присутності, якості, асортименту на вітчизняному ринку і в міжнародному культурному просторі.
Здійснення ефективної культурної політики передбачає розвиток мережі культурних осередків і установ: музеїв, кінотеатрів, бібліотек та ін., зокрема:
- розробку та впровадження інноваційних підходів у музейній справі щодо закладів як державної, так й іншої форми власності;
- запровадження нових моделей фінансування, зокрема застосування маркетингового та інноваційного підходів з метою збільшення небюджетної частини фінансування;
– удосконалення науково-аналітичного та інформаційно-методичного забезпечення музейної справи, створення віртуальної експозиції музеїв в Інтернет;
– врегулювання діяльності музеїв та установ, що зберігають пам’ятки недержавної частини Музейного фонду України;
- продовження формування Державного реєстру національного культурного надбання;
- інтеграція музеїв України у світовий музейний простір;
- розвиток мережі кінотеатрів, запровадження нових технологічних форматів перегляду кінопродукту;
- удосконалення діяльності публічних бібліотек, модернізація бібліотечних установ і форм їхньої роботи, зокрема інформатизація й інтеграція у світовий бібліотечний простір, запровадження ефективних механізмів поповнення бібліотечних фондів тощо;
- розвиток клубної діяльності, вдосконалення моделей фінансування будинків культури і клубів, зокрема в сільській місцевості, забезпечення їх кваліфікованими кадрами, допомога в утриманні приміщень, налагодження інноваційних форм роботи.
Для впорядкування справи збереження культурної спадщини України необхідно розробити і затвердити відповідну довгострокову Державну програму, передбачивши фінансування найактуальніших заходів, серед яких:
- інвентаризація та паспортизація пам’яток історії та культури; завершення складання Державного реєстру нерухомих пам’яток України та його оприлюднення;
- затвердження генеральних планів історичних населених місць України;
- затвердження буферних зон об’єктів культурної та природної спадщини, внесених до Списку ЮНЕСКО та Попереднього списку;
- створення вертикалі державного органу охорони культурної спадщини.
При підготовці генеральних планів забудови міст, складання опорних історико – архітектурних планів необхідно передбачити обговорення цих питань з місцевою громадою із залученням науковців. Для збереження пам’яток у комплексно-просторовому середовищі пропонується встановлення системи охоронних зон: територія окремих пам’яток і пам’яток містобудування, у тому числі і заповідників, зона охорони пам’яток усіх видів, території об’єднаних охоронних зон пам’яток в межах історичних ареалів, археологічні території, що охороняються, зона ландшафту, зона регулювання забудови і заповідної території.
До розроблення та затвердження всієї необхідної документації (генеральних планів, планів управління, облікових документів) слід прийняти мораторій на будь-яке будівництво на територіях і у буферних зонах об’єктів культурної спадщини, внесених до Списку всесвітньої культурної спадщини і включених до Попереднього списку, а також історичних частин, історичних населених місць України.
На порядку денному створення спеціального наглядового комітету з представників наукових і громадських організацій, незалежних експертів, до повноважень якого входив би контроль за прийняттям рішень місцевої влади, пов’язаних з будівництвом і реконструкцією в історичних центрах міст.
 
3.3. Очікувані результати проведення державної гуманітарної політики
 
Орієнтиром та критерієм оцінювання результатів державної гуманітарної політики має слугувати:
- Індекс розвитку людського потенціалу за методологією ООН, оскільки Україна прагне забезпечити свій перехід до групи країн з високим рівнем розвитку людського потенціалу (42 країни, за даними 2010 р.), що розраховується на основі таких показників, як очікувані тривалість життя і навчання, ВНП на душу населення;
- місце вітчизняних вищих учбових закладів у світових рейтингах університетів QS World University Rankings, Academic Ranking of World Universities; – участь та позиція у рейтингу якості шкільної освіти Programme for International Student Assessmen (PISA) ;
- Індекс реалізації екологічної політики Environmental Performance Index) ;
- позитивна динаміка зростання рівня толерантності у суспільстві;
– кількість аудіовізуальної, книговидавничої продукції державною мовою та мовами національних меншин, культурних та освітніх закладів на душу населення;
– представленість робіт вітчизняних митців на міжнародних, європейських культурних заходах.
Реалізація гуманістичної політики дасть змогу:
1) у сфері підвищення добробуту населення і впровадження високих стандартів життя: забезпечити гідну оплату праці громадян, реалізувати реформу пенсійного забезпечення, створити ефективну систему соціального захисту населення, удосконалити житлову політку та підвищити якість та ефективність надання послуг соціальної сфери;
2) в освітньому та науковому просторі удосконалити систему управління освітою, зробити освітні послуги якісними та доступними для усіх верств населення, перетворити провідні виші на наукові центри, створити умови для гідного представлення вітчизняної науки на міжнародній арені, забезпечити комплексну реалізацію освітнього й наукового потенціалу провідних науково- дослідних інститутів і національних університетів;
3) забезпечити гендерну рівність, права людей з особливими потребами та обмеженими фізичними можливостями шляхом внесення змін до законодавства, реалізації інформаційно-просвітницьких та державних програм, забезпеченням можливості отримати якісну професійну освіту;
4) у сфері охорони здоров’я поліпшити здоров’я населення, зменшити передчасну смертність та збільшити тривалість життя громадян, створити умови для розвитку масового спорту, активно просувати здоровий спосіб життя, відмовитися від стимулювання вживання алкоголю та тютюнової продукції;
5) забезпечити сталий та екологічно безпечний розвиток суспільства шляхом переходу до «зелених» технологій у виробництві, утилізації відходів, вжиття заходів, спрямованих на збереження існуючих природних та біологічних ресурсів, та формуванням у суспільстві екологічної свідомості;
6) створити умови для гідної та результативної праці забезпечивши гармонізацію відносин між працівниками та роботодавцями, мобільність робочої сили, регулювання трудової міграції з та в Україну, розвиток нових форм зайнятості, сформувавши потужний середній клас та соціальну структуру європейського зразка;
7) у сфері культурної політики: реалізувати інноваційні підходи до розвитку культурних установ, впровадити нові моделі їх фінансування, удосконалити законодавчу базу їх діяльності, розширити список об’єктів культурної та природної спадщини, створити умови для їх збереження;
8) у сфері міжконфесійних відносин проводити відкриту, неупереджену політику щодо представників усіх конфесій, налагодити партнерські відносини між державою та релігійними установами та реалізувати спільні проекти, гарантувати права релігійних громад та запобігти виникненню релігійних протистоянь;
9) в інформаційно-комунікаційному просторі забезпечити розвиток інформаційної системи та якість її продуктів, сприяти розвитку вітчизняних ЗМІ та інформаційного суспільства в Україні, удосконалити законодавче регулювання цієї сфери, здійснити комплекс заходів, спрямованих на розвиток суспільної моралі та соціальної етики;
10) стимулювати інноваційний розвиток суспільства, формування економіки знань, сформувати вертикально інтегровані науково-виробничі структури, забезпечити конкурентоспроможність освіти, науки й технологій, сформувати демократичне, консолідоване суспільство, де знання та можливості їх практичного застосування стануть важливим засобом самореалізації й розвитку особистості та незамінними чинниками сталого людського розвитку;
11) розвинути національні культурні індустрії, ідентичність української культурної традиції в усіх жанрах і формах мистецтва, закласти основи для розвитку академічної, елітарної, некомерційної культури, запропонувати конкурентоспроможний вітчизняний туристичний продукт, створити розгалужену інфраструктуру культурного ринку України, здатного виробити конкурентоздатний національний продукт та вивести його на європейський та світовий ринки.
 
Висновки
 
У ході написання даної курсової роботи було розглянуто шляхи гуманізації державного управління, гуманізацію в цілому та гуманітарна політики України.
Державна служба як чинник гуманізації державного управління – відповідальна служба, яка є носієм культури суспільства і народних традицій, носієм моралі, духовності українського суспільства. Державна служба має стати стрижнем держави, її опорою, визначальною ланкою гуманізації державного управління.
Гуманітарний розвиток України ґрунтується на гуманітарній політиці держави, яка покликана забезпечувати громадянську єдність на основі широкої участі населення в соціальному управлінні, на засадах демократичних цінностей та бути стратегією розвитку, спрямованою на гармонізацію культурно-духовного, інтелектуального та соціального потенціалу людини й суспільства. Така політика має орієнтуватися на загальнонаціональний проект спільного майбутнього, що є однаково прийнятним для жителів усіх регіонів України, та сприяти утвердженню міжкультурного й міжрелігійного діалогу в Україні, гармонійному поєднанню загальнонаціональних та регіональних інтересів у культурній сфері, утвердженню громадянських прав і свобод.
Отже, підсумовуючи вищесказане, потрібно зазначити, що всі процеси діяльності у сфері державної служби як чинника гуманізації державного управління повинні розгортатися комплексно, системно і послідовно, причому тут мається на увазі як внутрішня, так і зовнішня системність.
Користуючись категоріями системного підходу, можна сказати, що реформування державної служби як підсистеми повинне бути органічною складовою всієї адміністративної реформи як системи. Водночас усі кроки всередині цієї підсистеми також мають бути між собою узгоджені. Виходячи із зазначеного можна зробити кілька висновків:
незважаючи на те, що проблеми реформування державної служби як чинника гуманізації державного управління є винятково важливими, все ж слід діяти розважливо і послідовно, щоб досягти кращих результатів у цьому напрямі;
доцільно було б розробити комплексний, системний документ, де необхідно визначити мету, основні напрями, відповідні заходи для їх реалізації, а саме: передбачити належне організаційно-правове і, що дуже важливо – матеріальне забезпечення державної служби. Таким документом мала б стати Програма реформування державної служби як чинника гуманізації державного управління;
потрібно визначити єдиний орган, який би відповідав за розробку і виконання цієї Програми. Цей орган має однаково враховувати інтереси всіх гілок влади, а також мати право залучати до роботи необхідні структури.
У першому розділі описана сутність гуманізму, гуманізації державного управління в різних сферах, гуманістичні засади конституційного ладу України.
У другому розділі роботи дана загальна характеристика державних програм у гуманітарній сфері, був проаналізований рівень гуманізації в інформаційному суспільстві та висвітлені сучасні проблеми гуманізації на ринку праці та запропоновані шляхи подолання цих проблем.
У третьому розділі описані шляхи удосконалення державного управління в Україні в гумантіарно-культурній сфері, державного управління за допомогою гуманітарного розвитку та розглянуті очікувані результати проведення гуманітарної політики в Україні.
Під час розробки державних програм мають бути враховані специфічні умови, в яких здійснюватиметься процес гуманітарного розвитку, визначені пріоритети з їх обов’язковим включенням до програм соціально-економічного розвитку на кожний рік відповідно до фінансових можливостей держави. Також необхідно узагальнити міжнародний досвід впровадження програм гуманітарного розвитку з урахуванням існуючих методик і стандартів та сформувати основи для його поширення.
Найбільш важливими заходами щодо гуманізації державного управління і суспільного життя в цілому є забезпечення проведення системної реформи державного управління: розробки більш ефективних і результативних методів управлінської діяльності; реформування державної служби в Україні; створення ефективної системи планування, звітності та аудиту у секторі державного управління та місцевого самоврядування; впровадження ефективних норм організації надання державних послуг, що відповідають потребам громадян, підвищення рівня духовної культури тощо.
Серед конкретних шляхів і засобів гуманізації державного регулювання розвитку взаємовідносин держави і суспільства на особливу увагу заслуговують процедури, спрямовані на поглиблення відкритості і прозорості в діяльності органів державного управління шляхом оприлюднення їх намірів, цілей, планів тощо.
Потрібний новий закон про державну службу, яким би рішуче запроваджувалися європейські принципи державного управління: спрямований на підвищення добросовісності і професіоналізму державної служби як важливих чинників гуманізації державного управління, забезпечення верховенства права, зменшення рівня політизації, масштабів заступництва та корупції, залучення громадян до процесів прийняття рішень. Він має гарантувати однорідні стандарти прийняття на державну службу та просування по службі, а також інших управлінських процедур на державній службі в масштабах усієї системи державного управління.
 
Список використаних джерел
 
  1. Авер’янов В. Державне управління та виконавча влада: зміст і співвідношення // Вісник державної служби. 2004. -№ 1. – С. 13-1
  2. Адміністративна реформа в Україні: шлях до європейської інтеграції: Збірник наукових праць. К. : 2003. 322 с.
  3. Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення. Матеріали науково практичної конференції за міжнародною участю (31 травня 2005 р., Київ). Т. : 2. Київ. Видавництво НАДУ. 2005.
  4. Бажал Ю., Кілієвич О., Мертенс О., П’ятницькій В., Романюк О., Юрчишин В. Ефективність державного управління. К. І. С. Київ-2002.
  5. Бакуменко В., Надолішний П. Теоретичні та організаційні засади державного управління: Навч. Посібник. К. : Міленіум, 2003. 256с.
  6. Бодров В. Державне управління в умовах формування інноваційного типу розвитку економіки // Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління: матеріали наук. -практ. конф. за міжнар. участю (28 трав. 2004 р., Київ) редкол. : В. І. Луговий (голов. ред.) та ін. – К. : Вид-во НАДУ, 2012. Т. 2. С. 185 187.
  7. Впровадження гуманістичних засад у професійну підготовку керівних кадрів державної служби, Грициєнко А., Яшник С., 2011
  8. Глинський О. Критерії оцінювання результатів діяльності місцевих органів влади як інструмент покращення якості державних та муніципальних послуг: з досвіду Великобританії // Соціально економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика: Матеріали щорічної наук. практ. конф. від 23 січня 2003 р. / за заг. ред.. Чемериса А. Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2013. Ч. 1. С. 50.
  9. Голубь В. Політичне керівництво і державне управління: проблеми взаємовідносин та оптимізація взаємодії: Моногр. К. : Вид-во УАДУ, 2001. 256 с.
  10. Грицяк Н., Боровська А. Громадська думка як об’єкт інформаційної політики в умовах процесу європейської інтеграції // Зб. наук. пр. НАДУ / за заг. ред. О. Ю. Оболенського, С. В. Сьоміна. К. : Вид-во НАДУ, 2007. Вип. 1. С. 55 63.
  11. Гуманізація публічного управління як імператив державно-управлінських трансформацій, Віталій Баштанник, ВІСНИК НАДУ
  12. Давиденко В. В. Соціальний діалог у громадянському суспільстві: монографія / Віталій Володимирович Давиденко. – Вінниця: ДП “Держ. картограф. фабрика”, 2007. – 358 с.
  13. Дашутін Г., Михальченко М. Український експеримент на терезах гуманізму. К. : Парлам. вид-во, 2001. С. 335.
  14. Державне управління та державна служба: Словник-довідник / Уклад. О. Ю. Оболенський. К. : КНЕУ, 2005. 480 с.
  15. Державне управління: Навч. посіб. / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський, А. Ю. Расіна, Л. Ю. Гордієнко; За ред. А. Ф. Мельник. 2-ге вид. і доп. К. : Знання, 2014. 342 с. (Вища освіта ХНІ століття).
  16. Державне управління: Навч. посіб. / Мельник А., Оболенський О., Расіна А., Гордієнко Л. / за заг. ред. Мельник А. Ф. К. : Знання Прес, 2003. 343с.
  17. Державне управління: філософські, світоглядні та методологічні проблеми: Моногр. / Кол. авт. ; за ред.. Князєва В. К. : вид-во НАДУ: Міленіум, 2013. 320с.
  18. Долечек В. Управлінські послуги, як новий вид державних послуг // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євро- інтеграції. Матеріали наук. практ. конф. /За заг. ред.. Лугового В. І., Князєва В. М. К. : Вид-во НАДУ, 2003. Т. 1. С. 259 260.
  19. Дубенко С. Державна служба в Україні: Навч. посіб. К. : Вид-во УАДУ, 1998. 168 с.
  20. Дубенко С. Державна служба і державні службовці в Україні. – К. : «USAID», видавничий Дім «Ін Юре», 1999. 168 с.
  21. Закон України “ Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки ” від 09. 01. 2007
  22. Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року. № 357/95 // Відомості Верховної Ради України. 1995. -№ 34. ст. 266.
  23. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723- Х11: Зі змінами і доповненнями включно на 16. 01. 2003 р. / Лазор О. Д., Лазор О. Я. Місцеве самоврядування: поняття, терміни, визначення: Словник- довідник / Наук. ред. М. Д. Лесечко. Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2003. С. 322-339.
  24. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97 ВР (зі змінами і доповненнями) / Лазор О. Я., Лазор О. Д. Практикум з місцевого самоврядування. Львів: ЛФ УАДУ, 2001. С. 100.
  25. Закон України «Про місцеві державні адміністрації». Офіційне видання. Київ: Парламентське видавництво, 1999. 30 с.
  26. Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» // Відомості Верховної Ради. 2001. – № 33. С. 175)  (Зі змінами, внесеними згідно із Законами № 976-ІУ від 19. 06. 2003, ВВР, 2003, № 46, ст. 367 № 1215-ІУ від 02. 10. 2003)  (Офіційне тлумачення до Закону див. у Рішенні Конституційного Суду № 21-рп/2003 від 25. 12. 2003)
  27. Закон України «Про соціальні послуги» // Відомості Верховної Ради України. 2003. № 45. С. 358..
  28. Институциональные проблемы эффективного государства / [под ред. В. В. Демен тье ва, Р. М. Нуреева]. – Донецк: Донецкий нац. тех. ун-т, 2011. – 292 с.
  29. Керівник в органах державного управління та місцевого самоврядування / Надольний І., Пірен М., Войтович Р. – http: //www. uapa dlc. org. ua/mpa /Kerivnyk/index. htm
  30. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, 28 гервня 1996 р. – К. : 1996. -64с.
  31. Купрійчук В. М. Гуманізація державного управління в контексті соціальної модернізації українського суспільства / В. М. Купрійчук // Зб. наук. пр. НАДУ / за заг. ред. О. Ю. Оболенського, С. В. Сьоміна. – К. : Вид- во НАДУ, 2007. – Вип. 1. – С. 283-293.
  32. Людина в сфері гуманітарного пізнання. К. : Український Центр духовної культури. 1998. 408 с.
  33. Оболенський О. Ю. Державна служба: Підручник. – К. : КНЕУ, 2006. – 472с.
  34. Петрушенко В. Філософія і проблеми становлення інформаційного суспільства // Філософські пошуки, вип. ХХХІІ. – Львів-Одеса: Cogito – Центр Європи, 2010. – С. 3-11.
  35. Проект «Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року», Національна академія наук України секція суспільних та гуманітарних наук»
  36. Проскуріна О. Політико-правові аспекти розвитку інформаційного суспільства в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу до видання: http: //www. politik. org. ua/vid/magcontent. php3? m=1&n=58&c=1239.
  37. Пушкіна О. Інститути громадянського суспільства і захист прав людини в Україні / О. Пушкіна // Право України. – 2010. – № 7. – С. 51-58.
  38. Руднєва О. М. Поняття та ознаки міжнародних стандартів прав і свобод людини / О. М. Руднєва // Держава і право. – 2010. – Вип. 49. – С. 10-16
Фото Капча