«Сказання про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею»: структура та джерела

Подібні твердження, звісно, помилкові. «Сказання... « дійшло до нас тільки в одному варіанті . При цьому воно написане з нового аркуша й іншим почерком, аніж попередній текст, і, за спостереженнями П. Владимирова , має свої правописні й мовні особливості. Тож ідеться про самостійний літературний твір, технічно відділений від решти тексту записом-інструкцією про необхідність прикласти «к тым тетратем» ще шість «про запас на летописець».

Це, однак, не означає, що «Сказання. « можна інтерпретувати як просту приписку – на рівні з наявною нижче нотаткою про візит до Супрасльського монастиря польського короля й великого князя литовського Сиґізмунда Авґуста (1543 р.)  . Насправді воно невіддільне від загального літописного контексту. По суті, його автор розвинув і розширив коротку звістку про здобуття «славного великого града Смолнеска (sic!) «, якою фактично закінчується літопис, включивши до свого «Сказання... « як фраґменти цієї звістки , так і її помилкову дату («Индикт 2, авгус[та] 1 день, в лето 7023 году» = 1515 р.)  . Окрім цього, кінцівка панегірика Острозькому явно перегукується с короткою заздравицею йому та його братові Михайлові, що міститься в літопису трохи вище – у сюжеті, присвяченому боротьбі князів із татарськими нападами на Волинь та Полісся («Сим же правоверным княземь даруй Г[оспод]и многолетноє здравіє и укрепи десницю их и грозны их сотвори супостатам нашим, да прославим тя, єдиного Бога и человеколюбца»)  .

Слід зауважити, що панегірик Острозькому помічений у рукопису кіноварною припискою «Се похвалу (sic!) гетману» . Ця маргіналія дає нам оригінальну назву другої частини «Сказання. «. Саме ж воно фіґурує в літературі під різними назвами: «Повість про перемогу князя Острозького під Оршею і похвальне слово йому», «Сказання про перемогу під Оршею над Москвою» (з похвалою князю Острозькому), «Похвала гетьману Острозькому», «Оповідь про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею», «розлоге й барвисте оповідання про перемогу Костянтина Острозького», «опис Оршанського бою і похвала». Без сумніву, таке розмаїття термінів по-своєму відбиває брак інтересу до цієї пам’ятки й певних засад в її вивченні.

Радянська історіографія практично іґнорувала це джерело, що доволі природно, зважаючи на політичні погляди автора цього твору. У «Сказанні. « їх задекларовано цілком експліцитно. Великого князя московського Василя III представлено тут як клятвопорушника, пойнятого бажанням захопити чужі землі – Сиґізмундову «о[т]чину и дедину». Той, захищаючи «свою правду», виряджає проти московитів свого «славного и великоумного гетмана» Костянтина Острозького. Князь, завдавши відчутної поразки ворожому військові, «церкви божьи христианьскии и многых мужей и жон от их насилованья оборонил».

Таким чином, із погляду анонімного автора «Сказання. «, захисником православних у Великому князівстві Литовському був князь Острозький, відправлений на війну своїм іновірним «господарем». Натомість московський «государ», демагогічно маніпулюючи гаслом захисту своїх єдиновірців, становив для них, по суті, головну загрозу. Наприкінці панегірика князеві Острозькому йому адресується побажання: «Как ныне побил силу великую московскую, абы так побивал сил[ь]ную рать татарскую, проливаючи кров[ь] их бесурменьскую!» .

Зрозуміло, що подібний світогляд не вписувався в москвоцентричну парадигму, панівну в радянській науці. Тож не дивно, що, скажімо, у 1980-х рр.

українські дослідники при перевиданні фраґментів Волинського короткого літопису повністю випустили «Сказання.., « , а згаданий панегірик Острозькому пов’язувався фахівцями з якимись його абстрактними «перемогами» . Так само природно й те, що в пострадянській білоруській та українській літературі «Сказання. « неодноразово цитувалося .

Проміжна між двома цими дискурсами позиція літературознавця Ю. Пелешенка, чия праця, присвячена українській ораторській та агіографічній прозі XIV-XVI ст., з’явилась у 1990 р., саме наприкінці ґорбачовської «перебудови» й напередодні розпаду СРСР. Побіжно проаналізувавши «Сказання. « та згадавши про звернений до князя заклик «побивать» татар, дослідник інтерпретує цю фінальну фразу у суто радянському дусі: мовляв, автор твору пропонує Острозькому «спрямувати свою силу не на братню єдиновірну московську землю, а на татарів», і цим він нібито нагадує Григорія Цамблака, котрий у «Житії Стефана Дечанського», «засуджуючи братовбивчу війну між сербами й болгарами, устами свого героя пропонує йти війною «на варвари [. ], а не на Христове люди» .

Як би там не було, у подальшому українських дослідників, опріч суто політичних аспектів «Сказання. «, цікавив його образно-метафоричний ряд – точніше те, чого йому не вистачало. А бракувало «Сказанню. « інформації про генеалогію Костянтина Острозького, будь-яких згадок про Київську Русь, паралелей із давньоруськими князями – тобто всього того, що історики знаходили в панегіриках, адресованих синові князя – Василеві-Костянтинові Острозькому, відомому меценатові й ревнителеві православ’я в Литовській державі.

Звідси робився висновок, що в родині Острозьких інтерес до Давньої Русі був «інновацією» другої половини XVI ст.   Не заперечуючи цей умовивід, хочемо все-таки наголосити, що нам не здається абсолютно коректним зіставлення творів, котрі вийшли з-під пера панегіристів, наближених до князівської сім’ї, і «Сказання... « невідомого походження, про автора якого можна впевнено сказати тільки те, що він був сучасником Костянтина Острозького, ставився