«Сказання про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею»: структура та джерела

Проте, з одного боку, не слід забувати, що Сербська «Александрія» традиційно вважається «християнською переробкою» роману Псевдо-Каллісфена. З іншого боку, у «Сказанні. « маємо низку посилань на церковну літературу: на «слово пророческое» (хоча цитується, власне, одне з соборних апостольських послань – Якова (4: 6) або Перше Петра (5: 5)), «слово святого отца Ефрема» («Слово про воскресіння мертвих» Єфрема Сиріна), «слово пророка Исайи, сына Амосова». Серед наявних у тексті цитат віднаходимо афоризм про «тайну цареву», присутній в іншому зразку панегіричної прози з теренів Великого князівства Литовського – «Похвалі Вітовту»  (щоправда з посиланням не на біблійне першоджерело (Книгу Товіта 12: 7), а на «великого Нифонта», тобто на «Житіє Нифонта Констанцського»  або на «Слово святого отця Нифонта до вірних» у складі популярної збірки «Ізмарагд»). Крім того, воєнний тріумф Костянтина Острозького порівнюється в тексті «Сказання... « з вражаючим за масштабами подвигом одного зі старозаповітних героїв – «сына Ровоамова Авии», царя Юдеї.

Цей персонаж не є широковідомим. І, скажімо, один із дослідників чомусь ототожнює Авію з воїном царя Давида Аві-Албоном, або Авіелем (2 Цар. 23: 31)  . Натомість інший, В. Ульяновський, аналізуючи вказане порівняння, упевнено стверджує, що «біблійний Авія, син Ровоама, онук Соломона (Мф. 1: 7; 3 Цар. 14: 31, 15: 1-8) у канонічному тексті Святого Письма не прославлений як великий воїн і переможець 500 тис. воїнів в один день. Цей образ, вочевидь, має апокрифічне походження або ж автор сплутав біблійних героїв. Саме в цьому біблійному прикладі “ерудиція” підвела автора літопису, що навряд чи помітили його сучасники» .

Насправді ж «ерудиція» підвела самого В. Ульяновського: адже у Другій книзі Параліпоменон (13: 17) маємо оповідь про те, як, воюючи з ізраїльським царем Єровоамом, Авія побив «п’ятсот тисяч чоловік відбірних». Цей епізод і використовується в літопису: згідно з його текстом, Авія знищив «за един день пятьсот тысяч», а князь Острозький як його героїчний «наследник» за «3 годины на осмъдесят тисяч побил». Характерно, що кількість загиблих мос- ковитів оцінюється цифрою, котра фіґурує в більшості джерел польсько-литовського походження (у літопису її наведено двічі)  .

Однак використання автором «Сказання. « Другої книги Параліпоменон має не тільки «кількісний» аспект. Справа в тому, що у слов’янській писемній традиції книги Параліпоменон були невідомими аж до появи так званої Геннадіївської Біблії (1499 р.) – першого повного біблійного кодексу, створеного за ініціативи новгородського архієпископа Геннадія . До того ж слід мати на увазі, що підготовка цієї Біблії була суто богословським починанням: не передбачалося її копіювання та розповсюдження (й саме тому вона збереглася лише в кількох списках різного ступеня повноти)  . Це нібито наштовхує на думку про зв’язок автора «Сказання. « з новгородськими клерикальними колами. Інше ймовірне пояснення полягає в можливості його знайомства з якоюсь вибіркою текстів із Геннадіївської Біблії. У цьому зв’язку слід пригадати гіпотезу митрополита Макарія (Булґакова) про копіювання окремих складових цього біблійного корпусу – зокрема тих, котрі, як книги Параліпоменон, були перекладеними спеціально для Біблії з латинського ориґіналу (друкованої Вульґати)  . Можливе й припущення, що автор «Сказання... « користувався збіркою мішаного типу, котра включала твори як світського, так і церковного характеру (згадаймо хоча б збірники Єфросина та Івашка Чорного). Однак, найвірогідніше, він усе-таки не був знайомий із Другою книгою Параліпоменон – так само, як і з «Епітомами» Флора. Дані про Авію можна було запозичити з небіблійного джерела (скажімо, той згадується у хронографічній частині Віленського списку літопису Авраамки ).

У цілому, гадаємо, образно-метафоричний ряд «Сказання. « не розкриває світогляд і суспільне становище його творця . На нашу думку, не можна безапеляційно стверджувати, що автор був особою світською – навіть якщо взяти до уваги спостереження М. Грушевського стосовно того, що мова його твору «сильно зближена до світської», а авторова орієнтація «цілком політична, а не церковна: москвичі для нього не одноцерковники, а політичні вороги; він пише зі становища литовського державного патріотизму, а не зі становища православної церкви» .

Упевнено можна відзначити інше – те, що він був православним і, у певному сенсі, мав активну життєву позицію. У цьому переконує одне з «темних місць» його твору, котре не раз спантеличувало дослідників. Маємо на увазі твердження книжника про те, що за свої подвиги Костянтин Острозький гідний володіти «самим Божьим градом Иерусалимом», а не те що сидіти на «здешних великых столечных городах». Деякі фахівці вбачають у цій фразі натяк на «ірраціональну ауру довкола постаті князя» , або давній епічний мотив «нагороди за подвиг містом» , чи ж пряму декларацію права Острозького як «царственої особи» на престоли Литовської й Московської держав або лише на Литву . Останнє навряд чи можливо хоча б тому, що у «Сказанні... « всіляко вихваляється «великий», «славный» і «великославный» король Сиґізмунд I, а князь Острозький виступає лише як його вірний слуга, котрий діяв, керуючись «приказанием и наукой» свого государя, і зміг потішити його гучною перемогою. Відповідно наприкінці «Сказання. « йому також виголошується заздравиця: «Великославному господарю королю Жикгимонту Казимировичу буди честь и слава на векы, победившему недруга своего великого князя Василиа московского!».

На наш погляд, сутність згадки