Складові демографічної ситуації України та їх використання

У 1991 р. чисельність смертей вперше перевищила чисельність народжень в Україні (на 39. 1 тис. осіб). В наступні роки ця тенденція все більше посилювалась – в 1992 р. – на 100. 3 тис. осіб, в 1993 р. – на 184. 2 тис. осіб, а вже у 1998 р. – на 300. 7 тис. осіб, а у 2004 р. – на 33. 4 тис. осіб. Тільки за останні дев’ять років внаслідок природного скорочення населення України зменшилось майже на 4 млн. осіб. Процеси депо-пуляції особливо інтенсивно відбуваються у сільській місцевості. Чисельність сільського населення у 2004 р. становила 15. 3 млн. осіб (в 1940 р. – 27. 3 млн. осіб, 1950 р. – 23. 8 млн. осіб, 1989 р. – 17. 1 млн. осіб, 2001 р. – 15. 8 млн. осіб). В Україні є вже сотні сіл, де не народжується жодної дитини впродовж року. Депопуляція населення відбувається постійно, разом з нею значно погіршуються якісні характеристики населення, а це все разом є ознакою демографічної кризи в Україні [ 12 ].

 

 

Народжуваність в Україні продовжує знижуватись, вона вже опустилась нижче від рівня, достатнього для заміщення поколінь. Для високорозвинених країн світу характерна така сама тенденція, але вона супроводжується високою тривалістю життя, зменшенням смертності, внаслідок цього в них демографічна ситуація не є такою несприятливою.

Показники смертності людей залежать безпосередньо від їхнього матеріального стану, рівня охорони здоров’я, умов праці і побуту, стану забрудненості довкілля, рівня старіння населення та ін. В Україні на кожні 100000 жителів у 2010 р. померло 1539 осіб (в 1995 р. – 1212 осіб). Більшість смертей – від хвороб системи кровообігу, злоякісних новоутворень, нещасних випадків, отруєнь і травм. Збільшились показники смертності серед всіх вікових груп чоловіків та жінок старших 20 років. При цьому спостерігається збільшення показників з різних причин смертності, а особливо від нещасних випадків, травм, самогубств.

Значний вплив на смертність має забруднення навколишнього природного середовища. У областях, де сумарні показники забруднення у 1. 5 раза вищі від загальнодержавних (Луганська, Донецька, Дніпропетровська) загальна захворюваність населення у 2 рази вища від середньодержавного рівня. На стан відтворення населення впливає значною мірою забруднення території України радіоактивними елементами. Майже 4 млн. осіб проживають на території радіоактивного забруднення. Це впливає на погіршення показників відтворення населення. Для цих територій (Чернігівська, Київська, Житомирська області) характерна демографічна катастрофа.

Відмінності між показниками народжуваності у містах і селах України дістали зворотню спрямованість у 90-х роках. До цього часу більша народжуваність у містах була зумовлена швидкими темпами урбанізації, молодшою віковою структурою населення в містах внаслідок масової міграції до них молоді із сільської місцевості. Але вже після 1990 р. спостерігається різке зменшення народжуваності у містах, що пояснюється різким сповільненням темпів урбанізації і навіть проявами деурбанізації. Із сіл і з міст відбувається відтік людей молодого і середнього віку, здатних до відтворення, за межі держави, тому показники народжуваності низькі [ 3 ].

Показники смертності збільшуються у сільській місцевості та у містах, але гірше медичне обслуговування сільських жителів та вища частка в їх складі людей старшого віку зумовлюють вищі показники смертності серед них.

Вже з 1991 року показники природного приросту населення в Україні від’ємні, але у сільській місцевості вони стали такими ще раніше – з 1985 р. У 2012 р. у селах України помирало людей на 156 тисяч більше, ніж народжувалось. Ця тенденція збережеться і у майбутньому.

Відмінності у показниках природного руху населення дозволяють провести демогеографічне районування України.

Його здійснили Ф. Д. Заставний, М. І. Фащевський та В. А. Джаман та ін. Зокрема, Ф. Д. Заставний виділив у межах України три регіони – західноукраїнський, центрально-південний та центрально-північний. Перші два станом на 1990 р. відзначались сприятливою демографічною ситуацією, а третій – різко негативною.

В. А. Джаман, аналізуючи демогеографічну ситуацію у кінці XX ст., виділяє такі райони за подібністю демографічних процесів:

1) Західний (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області) ;

2) Центральний (Київська, Житомирська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська області) ;

3) Північно-Східний (Чернігівська, Сумська, Полтавська області) ;

4) Східний (Харківська, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області) ;

5) Південний (АР Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська області).

Дещо вищі демографічні показники, ніж в інших районах, характерні для Західного, це зумовлено традиціями населення, впливом релігії на громадську думку щодо сім’ї, її регулювання. Але прилягання цього району до кордону України з країнами Європи посилює міграційні потоки людей із нього, що вже накладає негативний відбиток на демографічні процеси. Області, де ще кілька років тому був додатний природний приріст, перетворились у регіони з природним зменшенням населення.

Найгіршу демографічну ситуацію має Північно-Східний район. У його областях найнижчі показники народжуваності і найвищі – смертності, найвищі темпи “старіння” населення. Це зумовлено, передусім, як екологічними причинами (забрудненням території радіонуклідами), а також значними міграційними потоками людей у попередні роки.

Близький за демографічними показниками до попереднього Східний район. Низькі показники народжуваності у ньому зумовлені значним міграційним відтоком людей, які здатні до відтворення, на заробітки