Соціальна свідомість та поведінка населення України

Частина населення вважала, що причини голоду лежать у некомпетентності місцевих можновладців, тому зверталася з проханням допомоги в органи КП (б) У, ВКП (б) та особисто до керівників республіки чи держави. Один з таких листів колгоспники села Попелюхи Піщанського району Вінницької області у червні направили до секретаря ЦК КП (б) України М. Хрущова, називаючи його батьком та заступником: «Никита Сергеевич,. люди наши с голоду мрут. у нас сил уже не хватает, а из области нас никто не слышит,. колхозу все равно, как ни работай, а гарантии нет, что получишь.. В газетах пишут, что все хорошо, а где это хорошо, а у нас все плохо... Люди все изменились – худые, черные, злые, говорят, что теперь правды нет, но правда должна быть. «12.

Попри очевидне погіршення життя і наступ голоду, у деяких селян все ж залишалась надія, що центральна влада зарадить їх становищу. З кожним місяцем ситуація в республіці все більше погіршувалася, тож селяни продовжували невпинно звертатися до владних інстанцій по допомогу. У кінці вересня міністр держбезпеки УРСР Савченко доповідав ЦК КП (б) У про виявлення вже 44431 листа із скаргами населення на посуху, несплату за працю й голод. Зокрема, з Київської області їх було надіслано 15507, Вінницької – 13011, Кіровоградської – 6751, Житомирської – 4676, Чернігівської – 2924, Кам’янець-Подільської – 1562.

З посиленням голоду в наступні місяці, висловлювання людей у листах стають все гострішими. Серед населення, і не лише сільського, наростало розчарування політикою ЦК ВКП (б) й прийшло розуміння, що від радянської влади, за яку люди боролися на фронтах війни, не надійде ніякої допомоги: «Дети! Хлеба и овощи погорели, и мы голодаем. Мать ходила собирать колоски в поле, там, где уже собраны снопы. Председатель колхоза Скорыч ее побил, отобрал мешок и перерубил жилы у нее на руке, теперь она ею не может работать»14; «. Безвыходное положение, хоть бери детей потрави, и сама ложись под поезд. « (Вінницька область) ; «. Есть. нечего. Сельсовет налоги тянет, и не знаем, как быть. « (Кам’янець-Подільська область) ; «. Демобилизовался, приехал домой, но лучше меня б убили на фронте, чем мучиться дома, где умирают все с голода.. Не вижу никакой помощи со стороны государства» (Ізмаїльська область) 15.

Щоб урятуватися від нестачі продовольства і голоду певна частина населення стала масово виїздити з районів, що страждали від посухи, в Західну Україну за сільськогосподарськими продуктами. Виїзд почався ще в лютому 1946 р., а влітку почав становити загрозу для влади не лише за масштабами явища, а й за його наслідками. Населення з Харківської, Дніпропетровської, Херсонської, Полтавської, Вінницької та інших областей України, а також ряду областей Білорусії й Росії переїжджало із села в село західного регіону16, який не був колективізований17, й розповідало правду про становище в колгоспах, голод, невиплати за вироблені трудодні, негативно впливаючи у такий спосіб на сприйняття населенням регіону радянської влади і відчутно заважаючи проведенню агітації «переваг» колгоспного ладу.

На лютий 1947 р. в західних областях України відновили лише 507 колгоспів з 2866, які були створені тут у 1939-1940 рр. 18. Тож вислови типу: «На Сході посуха, хліба немає», «В колгоспах немає сенсу працювати, тому що хліб забирають», «Де колгоспи – там немає хліба», «Добре вам, що у вас землю не відібрали», «У нас землю забрали в колгосп. Почекайте – ось і у вас будуть колгоспи – тоді будете знати»19 – цьому процесу не сприяли й місцеве населення залишалось байдужим до радянських господарчо-політичних ініціатив.

Деякі з приїжджих тимчасово наймалися на роботу за харчі, деякі залишалися назавжди, але більшість, побувши два-три місяці й купивши за гроші чи вимінявши за речі хліб, крупу, картоплю чи інші продукти, поверталися додому. Серед них, звичайно, була категорія людей, які їздили не з крайньої потреби, а з метою наступного перепродажу цих продуктів на місцевих базарах, тобто, для власної наживи, на що влада звертала особливо свою увагу.

Для протидії напливу населення в Західну Україну керівництво республіки вживало заходи, які були направлені не на усунення причин, що спонукали людей на масовий виїзд за продуктами, тобто голод, а лише ті, які б дозволили зменшити потік мас і ліквідувати шкоду, що завдавали приїжджі авторитету радянської влади у західному регіоні.

31 липня 1946 р. Рада міністрів УРСР заборонила продаж хліба на базарах колгоспами, колгоспниками й одноосібниками аж до виконання ними плану хлібоздачі державі з врожаю 1945-1946 рр. Тож для боротьби з тепер вже незаконним перевезенням селянами хліба залізницею органи транспортної міліції УРСР почали організовувати