Соціологія: тези лекцій

Сучасні дослідження з медичної антропології показують, що різні співтовариства по-різному визначають властиві їм хвороби. Хвороба й здоров'я виступають як стани, наповнені соціальним змістом: бути хворим і здоровим – не те саме. Як норма сприймається гарне здоров'я, відхиленням від норми виступає хвороба. При цьому хвороба скрізь виступає як небажане явище, і назвати себе хворим або здоровим завжди означає дати оцінне судження.

Здоров'я й хвороба не зводяться тільки до індивідуального стану організму, але визначаються залежно від вимог й очікувань соціального оточення, наприклад, сімейних уз, які зв'язують людину, або професійних зв'язків. Вони можуть з'являтися і як соціальні стани у власному розумінні слова.

Трансформація вірувань і цінностей відносно здоров'я відбувалася постійно в ході історичного розвитку медичної науки. У свій час ще П. Сорокін, вивчаючи взаємовплив біологічних і соціокультурних явищ, виділяв біосоціологію, що включає біоорганіцистську, дарвіністську, демографічну й інші школи й напрямки. Дослідження, спрямовані на вивчення потреби в здоров'ї, у тій або іншій тривалості життя, почали проводитися вперше за рубежем у рамках танатології при вимірі установок до смерті (П. Хендел, А. Толор, В. Мерфі та ін.).

Якщо хвороба всюди сприймається як стан розриву соціальних зв'язків, то здоров'я, навпроти, виступає як стан тісного зв'язку із суспільством. У кожнім суспільстві існують свої градації соціальних станів, що відзначають ступінь включення або виключення індивіда (або групи) на підставі оцінок здоров'я й нездоров'я.

Тенденція до «систематичного емпіризму» багато у чому обмежила теоретичний розвиток медичної соціології, тому у наш час більш популярним є другий напрямок – соціологія здоров‘я та хвороби. Вказана галузь наукового знання включає широкий тематичний спектр, до якого входять, наприклад, концепція ролі хворого Т. Парсонса (1951 р.), концепція стигматизації (Гоффман, 1961), розгляд професійних особливостей охорони здоров’я (Фрейдсон, 1970), соціальних установок до питань смерті (П. Хендел, В. Мерфі, 1965), медицини як інституту соціального контролю (Д. Такетт, 1973).

«РОЛЬ ХВОРОГО»- концепція Т. Парсонса, що спирається на деякі ідеї Л. Хендерсона (медицина як контрольна підсистема суспільства) і З. Фрейда (нормативний характер ролі хворого, рентна поведінка як зловживання роллю хворого) 3 точки зору Парсонса, хвороба – відхилення, що вимагає інституцалізованого втручання спеціалізованих організацій (лікарень) і персоналу (лікарів).

Поняття «ролі хворого» Талкота Парсонса (1951) с теоретичною парадигмою. Т. Парсонс доводив, що хвороба дозволяє людині звільнитись від виконання своїх соціальних обов'язків, але в обмін на це людина повинна визнати, що вона не зможе вилікуватись самостійно, а її обов'язком є виздоровлення, і для цього потрібна професійна медична допомога. Ясно, що сам хворий не може вилікуватися тільки за власним бажанням. Тому хворого не обвинувачують у недієздатності, і йому пропонується допомога. Так, у хворого з'являються привілеї, а разом з ними й обов'язки. Хворий сприймає свою хворобу як небажаний стан і прагне до свого видужання. Для цього він звертається за компетентною допомогою й співробітничає з тими, кому слід його лікувати. Втім, поряд зі співробітництвом можливі конфліктні ситуації, коли хворий не вважає за можливе приймати допомогу, або не вважає себе хворим (примусове медичне лікування від алкоголізму, примусові аборти, психотерапія й ін.)

Т. Парсонс розглядав лікарів як об'єктивних та в основі альтруїстичних людей, які приймають на себе обов'язок допомагати пацієнтам. Для Парсонса, хвороба є форма соціального відхилення, а медичне обслуговування є відповідним механізмом соціального контролю задля відновлення соціальної рівноваги. Теорія «ролі хворого» Т. Парсонса, найбільш відомого соціолога свого часу, сприяла легалізації ролі соціології в медицині, піднявши концепцію хвороби від біологічної сфери до соціального рівня. Незважаючи на обмеження деяких формулювань Т. Парсонса, його теорія являє собою початковий та систематичний підхід до хвороби і вплинула на наукові пошуки багатьох дослідників 50-60-х років XX ст.

Експерти з хвороб: цілителі й лікарі

Носіями спеціальних знань, що стосуються хвороби, а також її лікування й застосування лікарських препаратів, звичайно є люди, що мають особливий соціальний статус. У сучасних західних суспільствах це майже завжди дипломовані лікарі, що мають спеціальну медичну освіту, у традиційних або малих суспільствах – знавці з народу, яких залежно від місця й часу йменують «цілителями», «знахарями», «чаклунами», «шаманами» і т. д. За родом своєї діяльності й ті, і інші більшу частину свого часу присвячують саме боротьбі із хворобами й наданню допомоги хворим людям. На тих й інших всюди лежить велика відповідальність, проте тягар цієї відповідальності все-таки є різним.

Зрівняємо між собою соціальний статус лікаря й цілителя. Статус медика визначений критеріями компетентності й знання, інститутами, системами, педагогічними теоріями, легальними умовами, які дають йому право – не встановлюючи чітких меж – практикувати й застосовувати свої пізнання. Він є також носієм системи відмінностей і зв'язків (мова йде про розмежування функцій, послідовне підпорядкування, додаткові обов'язки, передачу й обмін інформацією) стосовно інших індивідуумів й інших груп зі своїм особливим статусом (влада і її представники, правосуддя, зв'язок із трудовими колективами, з релігійними групами й, якщо буде потреба, зі священиками). Крім того, медик є носієм певних характерних рис, що спричиняють його ставлення до суспільства в цілому, і роль, яку суспільство визнає за ним, визначається тим, чи