Соціологія трудового колективу

1.організатором групової діяльності;

2.“арбітром” у взаєминах членів колективу, особливо в конфліктних ситуаціях;

3.зразком поведінки;

4.носієм відповідальності;

5.новатором, “генератором ідей”;

6.своєрідним символом групи.

 

На сучасному етапі демократизації, коли в центрі уваги є людина, керівник зобов’язаний забезпечити не тільки ефективність виробництва, а й повноту трьох статусів кожного члена колективу:

• соціального–дотримання громадянських прав і свобод відповідно до діючого чинного законодавства і моралі;
• службового–чітка регламентація професійно-кваліфікаційних прав та обов’язків працюючих, справедлива оцінка їх ділових якостей;
• особистісного–визнання і повага працівника як особистості, його характерологічних якостей, досягнення задоволеності своїми неофіційними стосунками.

Свою соціальну роль керівник стверджує виконанням адміністративної, техніко-організаційної, та соціально-організаційної (виховної) функцій, котрі тісно взаємозв’язані. Для належного виконання означених функцій керівник послуговується адміністративними, організаційними, правовими, економічними та соціально-психологічними методами (зміст їх розглянутий в параграфі 4).Сукупність цих методів, принципів та прийомів управлінського впливу складає стиль керівника. По суті стиль є спосіб організації праці керівника, в якому виявляється його ставлення до роботи, людей і самого себе. В літературі наводиться велика кількість типів стилів керівництва за різними критеріями. Не розпилюючись, зупинимось на найтиповіших з них.

За способом керівництва вирізняють авторитарний (автократичний), ліберальний (номінальний) і демократичний (колегіальний) стилі.

Для авторитарного керівництва характерно визнання управлінцем лише своєї волі та свого авторитету. Тут панують надмірна централізація, адміністрування, жорсткий контроль, слабка інформованість підлеглих, обмеженість контактів, а відтак і брак ініціативи та творчості працюючих. Автократ переконаний, що без нього ніякі питання не вирішаться і підприємcтво занепаде.

Ліберальному стилю керівництва притаманні слабовілля та непослідовність дій. Роботу колективу керівник залишає на самоплив, багато своїх функцій перекладає на заступників. Часто обіцяє, але обіцянок не виконує, консервативний. В окремих випадках може бути активним, зазвичай, в догоду вищому керівництву.

Нарешті, демократичний стиль керівництва. Він базується на демократичних принципах управління: колегіальність в прийнятті рішень, широка інформованість підлеглих, відсутність жорсткого контролю, який би заважав творчій ініціативі працюючих, повага і доброзичливість до них, спокійне сприйняттям критики тощо. Водночас такий керівник не ухиляється від персональної відповідальності та вимогливості.

За критерієм мети і змісту управлінської праці доцільно наголосити на таких стилях керівництва.

Бюрократичний стиль. Тут спостерігається ігнорування кінцевої, стратегічно значущої мети роботи колективу, а побутує орієнтація на другорядну, проміжну мету, наприклад, на одержання похвали “зверху”. Сутнісними рисами цього стилю є перевага форми над змістом роботи, заорганізованість, боязкість “самодіяльності”, ініціативи підлеглих, консерватизм, казенна байдужість до прав і потреб людей і т. п.

На противагу бюрократичному стилю існує діловий стиль керівництва. Він орієнтує на якісно вагому перспективу діяльності та розвитку колективу, на гнучку розпорядливість, самостійність мислення, оперативність рішень, ініціативність, новаторство, іншими словами–підприємницький підхід до справи. Тут форма роботи не затіняє її зміст, а сприяє досягненню вагомих виробничих і соціальних результатів.

Нерідко виокремлюють і такий стиль керівництва, як технократичний. Його особливість в тому, що керівник добре знає і дбає про виробництво, його техніку і технологію, проте, на жаль, не приділяє належної уваги соціальним питанням життєдіяльності колективу. Така відразлива практика не відповідає потребам сучасного виробництва, колективу і суспільства в цілому.

Розглянуті стилі керівництва в “чистому” вигляді трапляються рідко. Зазвичай, у стилі того чи іншого керівника надибуємо елементи різних стилей. В цьому випадку стиль керівництва визначається перевагою в ньому рис якогось усталеного стилю. Якщо, скажімо, в діяльності управлінця превалюють авторитарні якості, то й стиль його керівництва–відповідний і т. п. Нині надається перевага демократичному і діловому стилям керівництва.

Безумовно, що тип управлінського стилю залежить від професійних (ділових) та характерологічних (особистісних) якостей керівника. До перших відноситься насамперед професіоналізм. Він визначається багатьма якостями–сукупність відповідних знань, компетентність, необхідні навички та вміння (в т. ч. організаційні), звичайно ж, потрібні ініціативність, почуття нового, творчий нахил, єдність слова і діла, педагогічна культура керівника.

Друга група рис–характерологічних–обіймає: чесність, справедливість, тактовність, повагу до людей, товариськість, принциповість тощо.

Стверджують, що керувати–це знати, вміти і мати змогу. Для цього керівник повинен хоча б номінально володіти наведеними якостями. Варто до них додати десять рис управління, виділених академіком В. І. Терещенко. Він вважає: 1)керівник мусить бути завжди управляючим, а не “погоничем”. Перший веде за собою колектив, другий його підганяє; 2)потрібна впевненість керівника в собі, віра у свої можливості; 3)вимогливість та виправдана строгість. Постійна добрість начальника себе не виправдовує; 4)критика підлеглих повинна бути позитивна, тобто варто суміщати її з баченням певних здобутків підлеглого і вказівкою, як треба робити; 5)вміння заохочувати і карати, зважуючи на особливості кожної людини, її стать, вік, освіту, соціальне становище тощо; 6)здібність начальника цінувати час підлеглих; 7)ввічливість, доброзичливість; 8)вміння говорити і мовчати, слухати інших; 9)наявність почуття гумору; 10)необхідність цікавитись життям своїх підлеглих, вивчати їх.

Зрозуміло, що в управлінській практиці абсолютне суміщення керівником наведених якостей – не реальне, такий збіг уособлює ідеальний тип керівника, до якого треба прагнути. Однак чим ближче управлінець до цього ідеалу, тим вищий його авторитет та показники роботи, тим оптимальніше виконання своєї соціальної ролі. До речі, авторитет керівника означає визнання колективом його особистості, позитивна оцінка громадськістю відповідності суб’єктивних