Сонячна система

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

перший погляд можна уподібнити Місяцю. І не випадково навіть спеціалісти-селенологи, яким показали ці знімки незабаром після їх отримання, прийняли їх за фотографії Місяця. Дійсно, морфологія кратерів близька до місячної, їх ударне походження не викликає сумнівів: в більшості показний добре обкреслений вал, сліди викидів роздробленого при ударі матеріалу із утворенням у ряді випадків характерного яскравого проміння і полі вторинних кратерів. В багатьох кратерів помітна центральна гора і терасна структура внутрішнього схилу. Цікаво, що такими особливостями володіють не лише практично всі великі кратери діаметром понад 40-70-км (що спостерігається і на Місяці), але і значне більше число кратерів менших розмірів, в межах 5-70 км (звичайно, тут йдеться про добре збережених кратерах). Ці особливості можна віднести як на рахунок більшої кінетичної енергії тіл, що випадали на поверхню, так і на рахунок самого матеріалу поверхні. Ступінь ерозії і згладжування кратерів різна. Наприклад, добре помітні променеві структури говорять про те, що вона невелика, в той же час в ряду кратерів зберігалися ледве помітні кромки. Загалом меркуріанські кратери в порівнянні з місячними менш глибокі, що також можна пояснити більшою кінетичною енергією метеоритів через більше, ніж на Місяці, прискорення сили тяжіння на Меркурії. У переважаючій материковій частині поверхні Меркурія можна виділити як сильно кратеризовані райони, із найбільшим ступенем деградації кратерів, так і великі території займають старі міжкратерні плоскогір’я, що свідчать про широко розвинений стародавній вулканізм. Це найстародавніші форми рельєфу планети. Рівнинні райони морів і ділянок, які до них відносяться сформувалися в більш пізню епоху. Про це можна судити по слабкій насиченості рівнин відносно свіжими кратерами, в більшості своїй невеликих розмірів. Вирівняні поверхні улоговин, очевидно, покриті товстим шаром роздроблених порід – реголіт. Поряд з великим числом кратерів тут зустрічаються складчасті гребені, що нагадують місячні. Деякі з примикаючих до улоговин рівнинних ділянок, мабуть, утворилися при відкладенні викинутого ним матеріалом. Разом з тим для більшості рівнин знайдені сповна певні свідоцтва їх вулканічного знаходження, однак це вулканізм більш пізнього часу, ніж на плоскогір’ях між кратерів.

Аналізуючи основні риси поверхні Меркурія можна побачити багато схожостей, так і істотні відмінності із Місяцем. Уважне вивчення знаходить ще одну цікаву особливість, що проливає світло на історію формування планети. Йдеться про характерні сліди тектонічної активності в глобальному масштабі у вигляді специфічних крутих уступів, або укосів ескарпів. Ескарпи мають протяжність приблизно від 20 до 500 км. і висоту схилів від декількох сотень метрів, до 1-2 км. По своїй морфології і геометрії розташування на поверхні вони відрізняються від звичайних тектонічних розривів і скидань, спостережуваних на Місяці і Марсі і швидше за все утворились за рахунок насувів, нашарувань внаслідок напруги в поверхневому шарі, що виникли при стисненні Меркурія. Про це свідчить горизонтальний зсув валів деяких кратерів. Так ескарп, що має назву Схід, на ділянці довжиною 130 км перетинає два кратера. Біля кратера поперечником 65 км, розташованого в центрі, чітко видно зміщення валу приклади 10 км, що, очевидно, було викликане зменшенням розмірів кратера при загальному скороченні площі кори планети. За оцінками відомого американського геолога Р. Строма це скорочення склало близько 100 тисяч кілометрів квадратних, що еквівалентно зменшенню радіуса Меркурія приблизно на 1 – 2 км. Цифри ці невеликі, якщо віднести до загальної площі поверхні або радіусу Меркурія проте сам цей процес мав величезні наслідки формування рельєфу. [9. 99-106]

2.3 Венера

Венера – друга планета від Сонця, її середня відстань від нього одно 108 млн. км. Венеру легко спостерігати неозброєним оком в певні пори року, перед самим сходом або відразу після заходу Сонця. Часто її називають Ранкової або Вечірньої зіркою. Коли Венера, рухаючись по своїй орбіті, підходить ближче всього до Землі, вона стає самим яскравим об’єктом на небі після Сонця і Місяця, від її світла на Землі можуть навіть виникати тіні. Навіть найпотужніші телескопи не дають можливості побачити із Землі які б то не було риси поверхні Венери. Причина у тому, що вона прихована від нас товстим шаром атмосфери, яка складається в основному з вуглекислого газу і настільки щільна, що робить сильний тиск на поверхню планети. Людина навряд чи колись ступить на Венеру – вона відразу задихнулася б від непридатного для дихання повітря, була би роздавлена величезним атмосферним тиском і спалена сірчаною кислотою, падаючої з неба у вигляді дощу. Наявність у Венери атмосфери, крім того, є причиною такого сильного блиску цієї планети. Хмари, подібно величезному дзеркалу, відображають у простір яскраві промені Сонця. Велика частина сонячного світла не може проникнути крізь щільну атмосферу Венери і відбивається від неї. Через красиве сяйво в нічному небі стародавні римляни назвали цю планету Венерою в честь своєї богині любові. Оскільки за величиною Венера майже в точності дорівнює Землі, астрономи минулого роздумували, чи не може вона бути двійником Землі, але з ще більшою різноманітністю форм життя через більш теплий клімат. Хоча Венера далі від Сонця, ніж Меркурій, клімат на ній спекотніший, тому що те тепло, яке все ж проникає крізь хмари, не може піти назад – хмари утримують його, як це буває в парнику, і температура зростає. Таке явище називають парниковим