Сонячна система

 

 

Після того як було помічено, що під дією якогось тіла Уран і Нептун відхиляються від своїх орбіт, в 1930 році в результаті довгих пошуків Плутон був виявлений американським астрономом Клайдом Томбо. Існують серйозні розбіжності з приводу того, чи є Плутон планетою взагалі. Веде він себе, безумовно, не як планета. Витягнута орбіта Плутона більше нагадує кометну. У найдальшій її точці Плутон віддалений від Сонця в 50 разів далі, ніж Земля. І в 2006 році Плутону дали статус карликової планети. Через те що Плутон так далекий від нас, розглядати його виключно важко. Навіть у найбільш потужні телескопи його видно лише як крихітний кружечок без будь-яких особливостей поверхні. Недавні спостереження, виконані за допомогою самих передових технологій, дають підстави припустити, що Плутон схожий на супутник Нептуна – Тритон. Діаметр Плутона – близько 2300 км, трохи менше діаметра Тритона, а на поверхні у того і в іншого є світлі і темні області.

Всього у Плутона на сьогодні відомо 5 супутників. У 1977 році було відкрито головний супутник Плутона. У порівнянні з Плутоном він настільки великий, що обидва вони разом – це майже що подвійна планета. Цей супутник, Харон, був виявлений при вивченні фотографії Плутона. Астрономи помітили, що планета виглядає подовженою. Подальші спостереження підтвердили, що в Плутона є супутник, що обертається дуже близько від планети. [2. 23-24]

Карликова планета – небесне тіло, що обертається безпосередньо навколо Сонця (тобто, не є супутником іншої планети), має достатню масу, щоб гравітація надала їй гідростатично-рівноважної форми, проте не розчистила околиці своєї орбіти від інших подібних тіл – вони «не домінують» на своїй орбіті. Визначення було ухвалено Міжнародним астрономічним союзом 24 серпня 2006 року на розв'язання проблеми визначення терміну «планета»[2]. Ними є Ерида, Плутон, Церера, Макемаке и Хаумеа.

Пояс Койпера – область Сонячної системи, що знаходиться за орбітою Нептуна (30 а. о. від Сонця) приблизно до відстані 50 а. о. В цій області розташована велика кількість планетоїдів, найвідомішим (але не найбільшим) з яких є Плутон. Кеннет Еджворт у 1949 і Джерард Койпер у 1951 висловили припущення, що за орбітою Нептуна повинен існувати пояс невеликих тіл, джерело комет, але тривалий час в цьому регіоні не було відомо жодного об'єкта, окрім Плутона і його супутника Харона.

У серпні 1992 Девід Джуітт та Джейн Лу з Гарвард-Смітсоніанського центру астрофізики відкрили перший після Плутона транснептуновий об’єкт – планетоїд (15760) 1992 QB1. В березні 1993 було знайдено друге небесне тіло, до 1996 року їх було вже 32.

До 2005 року відомо більше 800 об'єктів поясу Койпера, які поділяються на наступні категорії:

1. Класичні об'єкти мають приблизно кругові орбіти з невеликим нахилом, не пов'язані з рухом планет. Такі об'єкти інколи називають «кубівано» на честь першого представника 1992 QB1.

2. Резонансні об'єкти утворюють орбітальний резонанс з Нептуном 1: 2, 2: 3, 2: 5, 3: 4, 3: 5, 4: 5 або 4: 7. Об'єкти з резонансом 2: 3 називаються плутіно на честь найяскравішого представника – Плутона.

3. Розсіяні об'єкти (бродяги) мають великий ексцентриситет орбіти і можуть в афелії віддалятися від Сонця на кілька сотень астрономічних одиниць.

Вважається, що об'єкти поясу Койпера за складом є льодом з невеликими домішками органічних речовин, тобто близькі до кометної речовини.

Сукупна маса населення поясу Койпера в сотні разів перевищує масу поясу астероїдів, однак, як вважається, істотно поступається масі хмари Оорта.

Карликова планета Церера обертається у головному поясі астероїдів. Макемаке, Плутон, Ерида і деякі інші карликові планети, відносяться до поясу Койпера, області Сонячної системи від орбіти Нептуна і тягнеться до її зовнішніх кордонів (близько 55 відстаней від Землі до Сонця). [ http: //ru. wikipedia. org]

Комети схожі на величезні снігові кулі, що рухаються витягнутими орбітами навколо сонця. Вони зовсім не схожі на планети. Їх переважно називають іменами тих людей, які їх уперше спостерігали.

Метеороїди – більш менші космічні тіла, ніж комети. Це можуть бути пилинки комет, великі кам’яні глиби, чи фрагменти розбитих астероїдів. Метеороїди, які входять в атмосферу Землі стають метеорами. [2. 26-27]

 

 

Отже Сонячна система – велетенська сім’я планет, супутників, астероїдів та інших небесних тіл.

Кожне з цих небесних тіл – унікальне. У нього не має двійника. Кожна планета – це свій маленький світ. Якщо на Землі – це географічна оболонка і люди, то для інших – це супутники і їхня неповторна геосфера. Деякі планети схожі на мініатюрні сонячні системи, як от Юпітер чи Сатурн. Масштаби Сонячної системи важко збагнути, вони дійсно вражають. Сонячна система – настільки складна, що точно ще довгий час нас вона дивуватиме. Ця сім’я – це наш дім, точніше – дім нашого дому, про який ми все більше і більше дізнаємося.

Сьогодні ми вважаємо, що Сонячна система з’явилась із пилу та газів. Ми вважаємо, що ця теорія правильна? Можливо, але довгий час людство вважало, що нас створив Бог. Сьогодні ми сприймаємо цю теорію виникнення Сонячної системи із посмішкою на обличчі, але ж де гарантія того, що наступні покоління не будуть із посмішкою сприймати сьогоднішні теорії? Людство змінюється і еволюціонує. Але вже зараз те, що раніше вважалось не можливим стає реальністю. Так само відбувається і в астрономії. Можливо, що вже через деякий час ми дізнаємося те, про що ми раніше навіть не здогадувались, як і колись Ніколай Коперник Галілео Галілей своїми поглядами і відкриттями докорінно змінили уявлення про походження Сонячної системи і її будову? З часом дізнаємося. Для людства – це одне з найголовніших питань сучасності. Імовірно, що одного дня погляди людства про власне походження зміняться, через майбутнього генія, який зробить наступний крок до розгадки одного з найважливіших питань сучасності…

Зараз ми знаємо про те, що у Сонячній системі 8 планет, 4 карликові планети, багато супутників і ще більше інших небесних тіл. Сьогодні ми не можемо дати відповідь на питання чи є ще десь життя у Сонячній системі окрім Землі, чи хоча би було воно ще десь? Наприклад, на Марсі. Ми не знаємо напевне, що знаходиться в океані Європи – супутника Юпітера, чи зародиться життя на Титані – супутнику Сатурна, який часто порівнюють із Землею? Одне можна сказати зі стовідсотковою упевненістю, що на нас у майбутньому чекатиме дуже багато нових відкриттів, які ще не один раз перевернуть наші уявлення про наше походження…

 

 

1. Альвен Х. и Аррениус Г. Эволюция Солнечной системы. Перевод с английского: Канд. Физ-мат. наук Краснобаева К. В., канд. техн. наук Мерсова Г. А. и канд. техн. наук Орфанова И. В. Под редакцией: академика Петрова Г. И. Издательство «Мир» Москва 1979.

2. Аткинсон Стюард. Астрономия. Перевод с английского кандидата физико-математических наук И. И. Викторовой. Москва «Росмэн» 1998.

3. Гетман Владимир Сергеевич. Внуки Солнца. Москва «Наука» главная редакция физико-математической литературы 1989.

4. Детская библия. Издание Украинской православной церкви.

5. Ерпілов Н. П. ; „Енциклопедичний словник юного астронома”; М. : Педагогіка, 1986 р.

6. Климишин І. А. Астрономія наших днів. Видавництво «Наука» 1986.

7. Коптев Ю. І., Нікітін С. А. ; „Космос” Збірка; М. ; 1987 р.

8. Маяров М. Я. Планеты Солнечной системы. Издание второе, переработанное и дополненое.. Москва «Наука» главная редакция физико-математической литературы 1986.

9. Пугач А. Ф. и Чурюмов К. И. Небо без чудес. Киев. Издательство политической литературы Украины 1987.

10. Небо Землі. Нариси з історії астрономії; Л., 1974 р.

11. Энциклопедия Солнечной системы. Издательство: Скорпион/ Москва/ Россия. 1994