Сучасна українська літературна мова

 

Морфологія (від гр. форма і слово, вчення) — розділ граматики, що вивчає системи форм слова, або його парадигми, граматичні категорії форм, а також граматичні класи-слів (частини мови). 

Обсяг поняття «морфологія» в різних концепціях  визначається неоднаково. При вузькому підході воно  визначається як розділ науки про мову, що займається  вивченням форм словозміни. Існує і розширене розуміння  морфології як науки про форми, що охоплює будь-які, а не тільки внутрішньослівні, засоби вираження, що  розглядаються в їх формальному (зовнішньому) аспекті, поширюючись навіть на службові слова, порядок слів, інтонацію. 

Основною одиницею морфології, як і лексикології, є слово. Якщо в лексикології вивчається його лексичне  значення, походження, місце в словниковому складі, то в  морфології — граматичні зміни та граматичні характеристики слова. Слово як граматична одиниця — це система всіх його форм з їх граматичними значеннями. Зміни слів у морфології виступають як засіб вираження граматичних відношень. Виражені формами граматичні відношення не Зв'язані безпосередньо з лексичним значенням слів.  

Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою, напр.: книжку, читали, цікаву, дітям — словоформи слів книжка, читати, цікава, діти. Слова як лексичні та граматичні одиниці об'єднуються в частини мови, тобто лексико-граматичні класи слів.  Кожна частина мови має свій власний комплекс граматичних категорій, у яких представлене те узагальнене значення, яке властиве всім словам цієї частини мови. 

У сучасній теоретичній морфології слову надається  статус основної одиниці морфологічного ярусу мовної  структури за кількома ознаками, що виділяються в нього на фоні інших одиниць мови: 

1. Слово характеризується синтаксичною і позиційною самостійністю. Суть синтаксичної самостійності полягає у його здатності виконувати функцію члена речення або окремого однослівного речення. Позиційна самостійність слова — це його широка, але Не абсолютна рухливість у реченні, здатність того самого слова в різних реченнях займати різні позиції. 
2. Слово має лексичне значення. Воно позначає  предмети і явища, тоді як морфологічна одиниця нижчого  порядку – морфема — лише оформляє слова, вказуючи на відношення між предметами і явищами. 
3. Слово — морфологічно членована одиниця. В українській мові воно є тільки двоморфемним, тому що до його складу обов'язково входить корінь (носій лексичного  значення) і афікс (носій власне-граматичного або словотвірно-граматичного значення, які є мінімальними, далі не  членованими значущими одиницями. Саме через формальну і семантичну членованість на морфеми слово називають морфологічною одиницею-конструкціею. Щодо слова  морфема є мінімальною морфологічною одиницею.
4. Речення як найвища граматична одиниця також членується на два компоненти — суб'єкт і предикат, але вони мають іншу семантичну природу, бо речення позначає ситуацію. Оскільки слово виступає компонентом речення, то воно й  кваліфікується щодо нього як мінімальна, найменша семантико-синтаксична одиниця. Щодо морфеми слово є  найбільшою морфологічною одиницею, морфологічною одиницею-конструкцією, тому що воно складається з морфем. 
5. Слово характеризується граматичним- варіюванням, що виділяється в окремий різновид його мовного  варіювання. Воно утворює граматичні форми — словоформи.  Подібно до того, як варіанти (словоформи) об'єднуються у відповідний інваріант (слово), так і ряд слів об'єднується у відповідний лексико-граматичний клас — частину мови, що є найвищим виявом системної організації слів. 

 

 

На ґрунті функціональних характеристик потрібно вичленовувати два взаємопов'язані типи морфологічних одиниць: мінімальну морфологічну оди- 

ницю (морфему) і морфологічну одиницю-конструкцію (або морфологічне слово, частину мови). Слово з граматичного погляду є основною морфологічною одиницею, а в сукупності всіх його аспектів (лексичного, морфологічного, словотвірного, синтаксичного тощо) — основною одиницею мови. 

Проблема слова належить до однієї з найбільш дискусійних лінгвістичних проблем. Через те й дотепер великою мірою не втратила своєї актуальності думка Ф. де Сосюра про те, що "досі при вивченні мови завжди  задовольнялися оперуванням над одиницями, як слід не визначеними" і що "слово,  незважаючи на складнощі визначення, становить знакову єдність, яка знову і знову постає перед нами настійливо як щось центральне у механізмі мови" [Сосюр 1998: 141]. Ще більші складнощі викликає дефініція слова за  врахування розмаїття мов світу. Адже мови світу утворюють простір, полюси  

якого називають мовами "словесними" і "несловесними", або "морфемними". 

Для мов проміжних, тобто з не чітко розрізнюваними морфемними  комплексами, іноді пропонують термін "псевдословесні" [Бульїгина 1977: 113—114 з покликанням, зокрема, на Ж. Марузо]. Отже, слово можна  охарактеризувати як такий морфемний комплекс, між складниками якого наявні особливо тісні зв'язки — набагато тісніші, ніж між цими комплексами, тобто між  окремими словами [Плунгян 2000: 18]. Уважають, що морфема, на противагу  слову, є універсальним поняттям і морфеми функціонують у кожній мові, тоді як про слова це не можна стверджувати принаймні з таким же ступенем  категоричності, пор. [Плунгян 2000: 18—19]. Українська мова належить до мов  виразного "словесного" типу з чітким розрізненням двох морфологічних  одиниць — слова і морфеми. 

Центральне місце слова в системі мови зумовлене тим, що решту одиниць мови (фонему, морфему, речення, словосполучення) тією чи тією мірою  сприймаємо на його тлі і пов'язуємо системними відношеннями з ним. Статус  фонеми як одиниці мови визначуваний її роллю у значеннєвій і формальній  диференціації слів, морфеми як мінімальної значущої одиниці мови — конструюванням слова, а речення як найвищої в ієрархії значущої одиниці мови — словами в ролі його складників. Отже, слово виступає центральною одиницею, що