Теорії природного права на різних етапах його становлення та розвитку

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії «держави загального блага», авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу.

Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо. Гносеологія неотомізму базується на поглядах Фоми Аквінського про наявність форм речей у розумі Бога, про їх втілення у конкретних речах у світі, а також про існування їх у вигляді абстракцій в інтелекті. Неотомісти розрізняють онтологічну і логічну істини. Перша -продукт відповідності речі задуму Бога. Логічна істина – результат пізнавальної діяльності людини. Людина має не тільки розум, а й волю. Там, де немає свободи вибору, немає й моралі. Найвища норма моралі – служіння Богу, сенс людського існування – у служінні Богу. Вчення про свободу волі пов'язане з вченням про теодицею. Якщо все в світі створене Богом, всемогутнім, всесильним, то чому у світі існує зло? Відповіді на ці запитання неотомісти пов'язують зі свободою волі. Сама свобода волі – велике благо, подароване Богом, але людина зловживає ним. Ось у чому корінь зла. Однак не можна дорікати Богові за те, що він дарував людині свободу волі, можна лише йому за це дякувати. Людина не вміє правильно розпорядитися цим благом.

Видатний представник неотомізму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882-1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики. В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людський розум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти». Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобов´язань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій істо­рично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 1) Відповідаючі абсолютній вимозі природного закону – право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Марітен, належить світу вищих цінностей.

2) Політичні права – визначаються законодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політич­ному житті, право об´єднання в політичні партії і громадські об´єднання, свобода висловлювань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що останні види свободи ймовірно ніколи не будуть підвищені до абсолютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) Соціальні права людини – право на працю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіталізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства. Отже, права людини ґрунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обов´язків. З прийняттям Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система міжнародних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.

 

 

Засновником феноменологічного напрямку у філософи й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859-1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям – «інтенційність», тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє «чисту», свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища.

Представники цієї школи права Г. Вельцель, А. Райнах – сутність права вбачали в ейдосах – «чистих сутностях» – нормативних ідеях. Ці ейдоси існують самі по собі та мають значення лише в інтенції, тобто в спрямованості на них свідомості.

Ейдоси розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права.

Ейдоси, як нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві ейдосів, що випливають із «природи речей». Містить