Трохим Зіньківський як фольклорист і подвижник української національної ідеї

Того зажурився, - без долі вродився*

* 4 вірша ще й так співається: "батько, мати вмерли - того зажурився". 

3. Ой умру я, мій миленький, умру,

Зроби ж мині олив'яну* труну

* На Київщині: буковую труну.

До частини текстів додано паспорт, який включає рік і місце запису (Берданка, Харків, Лозоватка, Шпола, Сміла), прізвище, ім'я інформатора. Він звертав увагу і на вимову слів, зокрема на потребу подання наголосів, про що свідчать рядки із записаних ним пісень (ф. 1 - к. 2/15):

1. Ой я не х?дю і не веселюся […]

Уже ж находився, вже я накохався

Як у сбду соловейко нащебетався. 

2. Вийіхав козак в Украйну

Та й побачив дівчинйньку край дороги

Не лякайся менй. 

3. Ой піду я у вишнйвий садочок,

Та вирву горіхувий листочок

Тай спишу тоску й горе

Все своє…

4. Упав сніжок на обліжок -

Та знявся водою […]

 

До окремих слів подані пояснення:

1. Бодай мавим* коня гнати,

Щоб живеньку застати

* от мав. 

2. На тий калині соловейко гніздо в'є,

Не велике, не мале, саме собі помільне*

* для одного індивіда достаточне. 

Такий підхід до записування народних творів засвідчує наукове розуміння справи.

 

Цій методиці Т. Зіньківський залишався вірним упродовж усього життя, як видно з його листів (1887-1890) до товариша дитинства В. Кравченка: "Я б тобі дав одну пораду: не вважай на те, що, як ти кажеш, багацько пісень, тощо, котрі ти записував, уже записано іншими. Хоч би й так, дарма, коли одна й та ж пісня та записується в різних кутках, то неодмінно дають різні варіанти - і вони мають велику вагу в етнографії - записуй і варіанти - та ще от що - не мудруй, записуючи - так як вимовляють, так і записуй, важно, щоб визначались місцеві лексичні одміни" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).

 

Т. Зіньківський вважав себе збирачем-етнографом, який "уже тим своє діло виконає, коли сумлінно і як треба запише" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а). Зразком техніки записування для нього були "Записки о Южной Руси" П. Куліша. "…Може пам'ятаєш, як він записував, - наголошує Т. Зіньківський у листі до В. Кравченка, - він описував усі характерні обставини случаю, коли доводилось що записати: і свої розмови з перекажчиком і всі його замітки про те чи инче слово, або вираз цікавий і місце і час". Тут же Т. Зіньківський говорить про науковий підхід до видання фольклорних матеріалів, наголошує на тому, що "наукова обробка етнографічного матеріалу… вимагає спеціальної ерудиції", відсилаючи В. Кравченка до праці "Турецкие анекдоты в малорусской народной словесности", акцентує на необхідності "влаштовувати "бібліографічний покажчик" того, що зібрано і де воно надруковано, щоб його знайти", на потребі "указувати на варіанти записаних уже матеріалів".

С. Кіраль вважає, що "у становленні В. Кравченка як ученого-етнографа Т. Зіньківський відіграв не меншу роль, ніж свого часу М. Максимович у житті П. Куліша-фольклориста, а М. Комаров - у його власному"37.

Т. Зіньківський виступав проти теорії згасання народної поезії, проти недооцінки творчих можливостей народу в усній словесності; вбачав у рідному слові джерело натхнення, творчої сили поета: "Чудовий край ота Україна! Скільки пісень співають там чарівних, скільки казок чудесних там наслухаєшся! А ще правлять деякі нетямущі люди - буцім на Вкраїні творчість поетична замирає, снидіє, псується, […] більше не чути щирої розкішної української пісні, що вона час від часу зникає, либонь вже зовсім зникла […]. Такі мені думки навинулись, коли навідався я до неньки України! Боже, велика міць, велика сила криється під убогою твоєю свитою […]. Але досить прилетіти до тебе, моя ти нене, досить дихнути повітрям твоїм солодким, чарами згуків рідного слова впитись, щоб виросли крила […], щоб почути себе частиною малою великої духовної незламної сили!" (ІР, ф. 170, № 546).

Ще у 1883 р. Т. Зіньківський опублікував на сторінках "Киевской старины" (Т. 6, с. 773) "Вызывающее сообщение" про те, що в містечку Народичах Волинської губ. проживає "лірник Савка", який знає багато старовинних дум, а також кобзар Іван, що знає, крім дум, багато історичних переказів. "Привожу сведения о них в надежде, что, быть может, найдутся любители украинской старины, которые пожелают воспользоваться народическими кобзарями (они, вероятно, еще живы) для целей историко-этнографических". Таким чином, Т. Зіньківський намагався "відшукати загублені зв'язки […] з народом" (ІР, ф. 170, № 547).

Т. Зіньківського не задовольняла військова служба, тому за 4 роки він самотужки підготувався і склав екзамени на атестат зрілості за гімназію, а потім вступив у Військово-юридичну академію і переїхав до Петербурга (1887-1890). Тут Т. Зіньківський, як видно зі спогадів О. Волянського, за короткий час став відомою людиною серед земляків-українців, яких "свідомість своїх моральних обов'язків до рідного народу з'єднала" (ІР, І, 33449). Почавши свою творчу діяльність із перекладів (у 1885 р. в "Зорі", ч. 14 було надруковано його переклад казки "Заєць, що себе жертвує"), у Петербурзі Т.