Українська держава 1918 р. у візії В’ячеслава Липинського

У статті висвітлено погляд на Українську Державу П. Скоропадського із консервативно-державницького середовища, яке представляв В. Липинський. Характерно, що мислитель розрізняв два поняття: держава як реальність і держава як легенда. Крім уявлення про ідеальну державу, тут міститься доволі цілісна оцінка реальних здобутків і втрат не тільки самого Гетьманату як державного організму, але й готовності суспільства до такої моделі державотворення. Загибель Української Держави, на переконання вченого і політика, свідчила не про не придатність такої моделі для України, а про слабкість українського консерватизму, про брак державотворчих сил.

Ключові слова: Українська Держава, легенда, український консерватизм, гетьман.

Окреслена тема вже має чималу історіографію. Це, передовсім, праці Я. Дашкевича [1], Т. Осташко [2; 3], Ю. Терещенка [4], О. Любовець [5], Р. Пирога [б], В. Солдатенка [7], А. Боляновського [8], М. Стопчака [9] та ін., які стосуються як діяльності В. Липинського під час Української революції, так і окремих складових його погляду на державотворення вказаної доби. Характерно, що сучасна українська історіографія Гетьманської держави 1918 р. представлена різними методологічними (світоглядними) напрямами. Серед останніх публікацій можна назвати статтю Е. Костишин, у якій розглянута взірцева модель монархічної держави В. Липинського, з побіжним оглядом Гетьманату П. Скоропадського [10]. У нашій розвідці йдеться про інший аспект. Нас, передовсім, цікавлять оціночні судження В. Липинського щодо Української держави як реального/уявного історичного явища в контексті загального історичного процесу на українських землях.

При розгляді теми важливо враховувати те, що наш герой був активним учасником політичного та державного життя за Гетьманату. Це зокрема виявлялося в його участі в партійних структурах того часу (УДХП) та посіданні відповідальної державної посади – посла Української держави в Австро-Угорщині. У цьому сенсі він продукував/висловлював опінію тієї частини українського консервативного табору, яка була найбільш послідовно прихильною до влади П. Скоропадського. В еміграції В. Липинський став основним ідеологом гетьманського консервативного руху. І цілком природно, одним із базисних елементів, створеної ним ідеологічної конструкції, була оцінка Української держави 1918 р. як конкретного українського державницького досвіду новітнього часу.

Отже, мета нашого дослідження полягає у цілісному відтворенні бачення В. Липинським Української держави як певної реальної моделі українського державотворення. При цьому враховується та обставина, що, спираючись значною мірою саме на практичний досвід Української Держави П. Скоропадського, В. Липинський розробив теорію трудової спадкової монархії в Україні.

Оцінка Української держави для В. Липинський мала принципове значення не тільки в суто політичному чи ідеологічному сенсі. Вона була також однією з основоположних складових його загальноісторичної концепції. Адже Українська держава 1918 р., поряд із Галицько-Волинською державою, Великим князівством Литовським та Козацькою державою Б. Хмельницького була прикладом української класократичної моделі державного будівництва, органічних стосунків між державою та громадянством. Звідси зрозуміло, що проблематика новочасних українських визвольних змагань посідала важливе місце у межах авторської загальноісторичної концепції. Водночас варто врахувати, що будь-яка взірцевість обертається редукуван- ням, спрощенням реальності. Втім, і тут В. Липинсь- кий знайшов своєрідний методологічний прийом для виходу із зазначеного гносеологічного ускладнення. В його візії вирізняються два складники проблеми: Українська держава як реальність та Українська держава як легенда. Відповідно до першого розуміння, маємо доволі збалансовану оціночну шкалу, яка поєднує наявні позитиви та негативи. Щодо легенди, то тут присутня суто міфологічна глорифікована репрезентація.

Водночас історіографія Української революції мала й самодостатнє значення. Не помилимося коли констатуємо, що саме В. Липинським була започаткована українська консервативна традиція дослідження історії цього явища. У пореволюційних працях, особливо в знаковому у багатьох сенсах трактаті «Листи до братів-хліборобів», полемічному есєї «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка “Де вихід? ”« і в брошурі «Хам і Яфет. З проводу десятих роковин 16/29. 1918 р. « він запропонував власну візію причин поразки визвольних змагань. Основне вістря критики мислителя було спрямоване на «українську революційну демократію» та діяльність її державних інституцій – Центральної ради та Директорії, які, на його переконання, руйнували реальну українську державність.

Більше того, тут В. Липинський демонстрував послідовне легітимістичне мислення, в межах якого посідання влади в Україні, після краху Російської імперії, Центральною радою виглядало як певний історичний нонсенс. Як не парадоксально, такий хід його думок випливав з розуміння того, що основним правно-дер- жавним актом, який засвідчував реальне державне життя української нації в довгій ретроспекції була Переяславська умова. Відповідно, «одречення від престолу Імператора Миколи ІІ і його Наслідника перекреслювало всю політичну і правно-державну суть Переяславської Умови». Отже, аби забезпечити подальшу легітимність влади, на переконання В. Липинсько- го, потрібно було повернути статус-кво, відновити історично вмотивовану державно-правову ситуацію: «Після... звільнення од присяги, складеної Царю Олексію Михайловичу і його Наслідникам, українські кон- серватисти повинні були зараз-же возстановити стан з перед Переяславської Умови: – возстановити свою власну точку опори, возстановити Гетьманство» [11, 518]. І тільки тимчасовий «параліч» українського консерватизму завадив цьому акту історичної справедливості, дозволив посісти владу Центральній Раді – «експозитурі всеросійської революції». Наступні події він змальовує доволі короткою, але змістовною формулою: «Консерватисти, очунявши трохи від вікового лєтаргу і возстановивши Гетьманство, перемогли революціонерів при помочі німецького війська» [11, 518].

Тому й встановлення влади