Українська держава 1918 р. у візії В’ячеслава Липинського

Виходячи з переконання, що релігія і Церква слугують духовною основою для держави, він звертав особливу увагу і на роль цих чинників у становленні Української Держави 1918 р. Характерно, що серед сучасних духовних лідерів він виокремив саме предстоятеля Греко-католицької Церкви А. Шептицького, про державотворчу роль якого писав зі справжнім пієтетом: «Коли в 1918 році змогли повстати зачатки реальної української Держави, опертої на відродженій державній українській традиції Гетьманській, то до цього в великий мірі спричинились діла Галицького Митрополита. Його переписка і особисті звязки з най- видатнішими Владиками Православної Церкви на Великій Україні; Його активна піддержка українського політично-національного руху серед спольщених шляхетських хліборобських кругів на Правобережжі, слава про нього, як представника старої консервативної Руси-України в австрійській Палаті Панів і перед широким європейським світом, врешті, особистий чар Його могутньої боярської постаті, якому опертись не могли навіть ці наші лівобережні зросійщені пани, що підчас війни мусіли виконувати супроти нього прикрі накази своєї петербургської влади – все були одні з тих невидимих духовних коренів, з яких виросло і зазеленіло в квітні 1918 р. дерево Української Держави» [14, 218]. Далі мислитель розгортає класичну модель органічного поєднання духовних і військово-власницьких підмурівків державного будівництва. Символізм, запропонованої ним формули, підсилювався тим, що чільні репрезентанти цього процесу підставляли різні частини України, тривалий час відокремленні одна від одної: «Тому, не зважаючи на всі ріжниці, які відбило на них вікове розшарпання Української Землі, обидва вони – і нащадок галицьких бояр та митрополитів, Андрей Шептицький, і нащадок козацьких гетьманів, Павло Скоропадський – дійшли в своїй природній еволюції до творення реальної Української Держави, йдучи до неї двома споконвічними державно-творчими шляхами: шляхом Церкви і шляхом Меча» [14, 219].

В. Липинський особливо акцентував, що акт проголошення гетьманства стверджував саме в українській формі найважливіші державницькі засади – Законність, Маєстатичність і Загальність влади. Для нього дуже показовою ознакою стає те, що саме під впливом цього акту: «Українським – з російського та польського – починає ставати місцевий консерватизм» [12, 20]. Спостерігалася нейтралізація етномовного протистояння (показовий досвід для сучасної України). Адже українство тепер – «вже не партійно-революційна отаманська “нація”, а все і всіх обіймаюча Гетьманська Держава». А гетьманську владу «мовою» не перекинеш. Як наслідок – «одні починають вчитись “шевченківській”, “не галіційській мові”, а другі видають українсько-російські та російсько-українські словники, і цього виростає Україна». Виходячи зі сказаного, мислитель був переконаний, що «тільки в часах Гетьманства 1918 р, твориться своя Держава Українська, а в Українській Державі починає народжуватись дійсна, а не літературна, Українська Нація на Українській Землі» [12, 22]. Тим самим він послідовно формував образ Гетьманської Держави як «єдиної держави в останніх часах, яка мала всі дані стати поволі українською державою національною» [11, 510]. Очевидно, не тільки за формою, але й за змістом, у тому числі й етнокультурним. Саме в умовах Української Держави найбільшою мірою були реалізовані ідеї державної самостійності і незалежності, які ставилися під сумнів діячами Центральної Ради. «За часів російської революції можливе максимум самостійности й державної незалежности України було здобуто за Гетьманування Павла Скоропадського й за його першого хліборобського Уряду під головуванням українського хлібороба Федора Лизогуба» [13, 28], – не без задоволення констатував В. Ли- пинський, – переконаний самостійник ще з дореволюційним стажем.

Крім того, він доволі високо оцінював національ- но-об’єднуючий соборницький потенціал Гетьманату П. Скоропадського, особливо в його першу добу «коли ми, хлібороби, під головуванням Лизогуба у влади були й коли ми українську державу з Холмщиною, з Підляш- шам, з відділеною від Польщі Галичиною, з Кримом і Бесарабією – в союзі з німецькою державою, а в мирі з державою польською та з російською державою боль- шовицькою збудувати намагались» [13, 31]. Сумніви щодо доцільності термінового об’єднання українських земель виникнуть у В. Липинського пізніше, у період Директорії та після поразки визвольних змагань.

Окрім територіальної соборності, Гетьманство 1918 р., на переконання мислителя, створювала реальну політичну основу для