Українська держава 1918 р. у візії В’ячеслава Липинського

Характерною ознакою візії В. Липинського було порівняння Української держави з державою Б. Хмельницького: «З попередньої нашої історії одна лише доба може рівнятися по своїй українотворчій силі з добою Гетьманства 1918 р. Це – останні роки панування Великого Богдана» [12, 22]. Історичні паралелі були виявлені істориком і щодо причин поразки обох українських державницьких проектів: «Повстання Пушкаря завалило українотворче діло Богдана Хмельницького. Повстання отаманів під фірмою “Петлюра-Винниченко” завалило українотворче діло Гетьманства 1918 р. « [12, 23]. Однаковими виявилися й наслідки: «Повалення “панської” Гетьманської Української Держави закінчилося тим, чим воно мусіло закінчитися: повною перемогою всеросійської охлократичної рабівничо-кочовни- чої матеріяльно-непродукуючої верстви» [11, 503].

Однак В. Липинський був далекий від ідеалізації, тим більше глорифікації влади гетьмана. Аналізуючи подіїй 1918 р., він зауважував й у Гетьманстві П. Скоропадського не тільки сильні, але й слабкі сторони. Зокрема до них він відніс т. зв. гріх проти ідеї незалежності і суверенності Української Держави [13, 95], під яким мислилась грамота про федеративний зв’язок із небільшовицькою Росією (яка трактувалась не інакше як «російсько-французько-протофісівська провокація»). «Тому послідній кабінет міністрів за Гетьманщини пішов на вудку провокаторів і оголосив федерацію» [13, 16]. Водночас, він послідовно відрізняв «федерацію» Української держави від т. зв. більшовицької «федерації», оскільки «в 1918 р., правно суверенна і посідаюча свою правлячу верству, отже фактично існуюча Україна, проголошує в своїй столиці Києві «федерацію» з фактично неіснуючої протибіль- шовицькою Росією. В 1919 р., не посідаюча власної комуністичної правлячої верстви, отже фактично неіснуюча комуністична Україна дістає наказ з Москви “сфедеруватися” з фактично існуючою більшовицькою Москвою. Отже в першім випадку політична ініціяти- ва, а разом з нею і політична перевага могла була (коли- б не внутрішнє українське повстання) остатись в ру-

ках України, у випадку другім ініціатива і перевага опинилась в руках Москви» [11, 502-503].

Він також акцентував увагу на основних помилках П. Скоропадського: це згода на розгін Центральної Ради, заборона хліборобського з’їзду на самому початку утворення гетьманської держави і безсилість і пасивність уряду проти каральних експедицій. Обґрунтовуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить висновку, що дві його прикмети – виборність і залежність від чужих держав – виявилися шкідливими для розвитку нації.

Крім того, дослідник виокремлював у діяльності гетьманської адміністрації два відмінних, з погляду реалізації ідеї української державності, періоди: «Українсько-державницький хліборобський при кабінеті Лизогуба й російсько-федеративний протофівський при кабінеті Гербеля» [13, 7-8]. У діях самого гетьмана В. Липинський побачив принаймні три головні помилки, які фатальним чином позначилися на занепаді Української держави. Він також вважав помилкою українських правих і поміркованих кіл, які сформували Гетьманщину, те, що вони не змогли знайти порозуміння з лівими українськими колами, «тим самим не зуміли піднятися до загально національної ідеології і витворити того міжкласового національного цементу, без якого будова держави нашої абсолютно неможлива» [15, 277]. Отже, тут досить виразно пропонувалася концепція класової солідарності, заради національної злагоди. Водночас він виразно героїзує тих військовиків, які до останнього обороняли владу гетьмана: «Єсть сердюки, що за тінь, за символ Влади Державної, Гетьманської, поклали свої голови літ тому десять під Київом» [12, 6].

Натомість причини загибелі Української держави, на думку В. Липинського, полягали у домінуванні на Українській землі певного типового соціально-психологічного явища, яке він волив окреслювати як необуздане хамство. Відродження України, здійсненне здоровою частиною козацько-шляхецької старшини «і в Гетьманстві 1918 р. поклало камінь вугільний під будову Української Держави». «Але проти них розбурхали українську стихію молодші: “нація селян та робітників”, складена з інтелігентів. Скинули старших: живі останки козацько-шляхецької старшини. Не знайшлося сили яфетової – хамова сама себе знищила – і пішла Україна у рабство до допомігши скидати Гетьмана – пео- вяків та большовиків» [12, 7]. Цей присуд у політичній незрілості, в більшості, стосувався Наддніпрянщини.

Однак події кінця 1918 р., коли галицькі військові формування також стали учасниками боротьби проти гетьмана П. Скоропадського, спонукали В. Липинсь- кого до роздумів про змарнування найкращих національних сил. Він вважав «одним із наших найбільших національних нещасть послідніх часів було те що со- ціялістичний республіканський наддніпрянський уряд втягнув у свою півнаціональну руйнуючу політику одиноку що