Українська держава 1918 р. у візії В’ячеслава Липинського

Особливе значення в становленні новітнього Гетьманату відіграв хліборобський клас: «Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Київі в квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всієї України нащадка старого гетьманського роду, і тільки за Гетьмана існує фактично, а не в теорії, Українська Держава» [13, 87]. Характерно, що ці «завзяті українські люди», які в більшості не читали «усвідомлюючої» української літератури, інтуїтивно «проголошують українську форму державного ладу, проголошують Гетьманство, як найближчу і найбільше їм зрозумілу форму того ладу і чому за того власне ладу твориться дійсна Українська Держава, починає дійсно усвідомлюватись в своїх масах Українська Нація (виділення – В. Л.) « [13, 87-88]. Особливо В. Липинського тішила «стихійна національна свідомість мас», яка виявилась під час надання влади гетьману Павлу Скоропадському. Подібна персоніфікація національних змагань, на його думку, є «фактом усвідомлення собі нашої національної душі в тій формі, в якій ми поки що в стані її собі усвідомити» [13, 88].

Рішення з’їзду хліборобів були ним оцінені як унікальна державотворча подія. Адже вперше в історії України українську владу було проголошено під проводом старшого консервативного класу (образно кажучи – «під проводом батьків, а не синів»), вперше джерело влади виведено з традиції, а не з бунту, вперше влада державна не примушувала владу духовну себе визнати (знову образний зворот автора – «не схопила “за патли” Владу Духовну»), а прийняла з її рук в покорі помазанництво Боже, вперше верховну владу віддано не отаманові за персональні заслуги, а представнику роду, що вже гетьманував на Україні, отже знайшовся представник старшої верстви, який не підлизуючись до хамства, зважився взяти на себе «страшний тягар Верховної Української влади». Перший раз в історії України, в творцях її подальшого життя виявилась «свідомість Землі, а не Орди», а поняття «Україна» стало означати ціле – у всіх його класах – місцеве громадянство а не тільки один його «уділ», одну його «віру», якийсь один його «народ», чи якусь одну його «націю» [12, 19].

Історична аргументація застосовувалася В. Ли- пинським і за пояснення, чому представник саме роду Скоропадських посів гетьманську владу: «Один єсть тільки сьогодні Рід Гетьманський, що вже в ХУЛІ ст. гетьманував, що відновив в році 1918 своє Гетьманство, що виріс з нашої традиції державної, що минувшиною своєю репрезентує державну минувшину Української Землі, і що має тому законне право до Гетьманства – це Рід Гетьманський Скоропадських» [13, XXXV]. Далі мислителем залучаються вже і морально-етичні, чи навіть містичні аргументи, аби переконати у правоті власної позиції: «Від нашої козацької державности ХУП-ХУІІІ в. тільки цей один Гетьманський Рід удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті: тільки йому одному Бог дав стільки муж- ности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити. Отже тільки цей один Рід може персоніфікувати українську монархічну традиційну Гетьманську Ідею» [11, 520].

В оцінці ж власне особи П. Скоропадського можемо спостерігати достатньо помітну еволюцію. Порівняймо, лише два різночасових висловлювання

В. Липинського з цього приводу. Перше походить із листа до Д. Геродота від 30 липня 1926 р. : «Щодо Гетьмана Павла Скоропадського, то мені здається, що всі застереження, які можна проти його особи мати, рівні застереженням, які можна мати взагалі проти цілої, – дійсної, а не вимріяної – Української Нації. Гетьман Павло Скоропадський єсть її найрідніший син, нащадок і репрезентант її дійсної традиції» [14, 283]. Інше ставлення можемо побачити у його листі до редакції газети «Діло» – «Розкол серед гетьманців» (опубліковане у чч. 216-224 за 1930 р.). Тут особа П. Скоропадського потрактована лише як «персоніфікуючий символ і репрезентант», а не як лідер монархічної ідеї. Зрештою, коли останній вийшов за межі вказаної ролі, В. Липинський рішуче виступив проти «гетьмана, зло- мавшого Заприсяження, не додержуючого гетьманського слова, руйнуючого монархічні закони». Свій демарш монархіста гетьманця він пояснив тим, «що на Землі Українській і в Державі Українській може удержатись своя монархія тільки західного, англійського типу, а не типу східного, московського чи балканського: – монархія царствуюча, але не управляюча – монархія, ублагороднююча українських отаманів, а не монархія, сама даюча приклад отаманства – монархія, приклад джентльменства, а не монархія, всякого джентльменства заперечення (виділення – В. Л.) « [14, 468].

Характерно, що розірвавши наприкінці життя стосунки з П. Скоропадським і піддаючи критиці його політику як безпринципну і неморальну,