Українська держава 1918 р. у візії В’ячеслава Липинського

Мислитель визнавав, що в Україні повсякчас бракувало власних консервативних державотворчих сил. Зокрема й «українотворче діло Гетьманства 1918 р. спіралося на силі, дисципліні і організації німецької армії. Обручі, якими держався український котел з перекипаючим в державу та націю його хамством, не були місцеві, українські. Коли вони перестали держати, коли зникли, хамство розірвало котел, убило Україну» [12, 24].

Причина загальної поразки, на переконання В. Ли- пинського, полягала у тому, що «ідеї, віри, лєґенди про одну єдину, всіх українців обєднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла» [12, 16]. Доволі критично він ставився до наддніпрянської інтелігенції, яка становила «патріотичну» опозицію супроти державотворчих верств. Водночас була групою «людей, позбавлених ідеалізму до національної культури, а спекулюючих виключно на ріжних, найгіршого сорту, матеріалістичних, партійних теоріях. Це одна з головних причин упадку Гетьманства, а з ним і нашої Держави» [14, 178]. Не відкидав він і зовнішніх чинників. Зокрема висловлював впевненість, що «роля наприклад більшовицьких та польських впливів в організації повстання проти місцевої української Гетьманської влади в 1918 р. буде, думаю, колись в подробицях вияснена істориками України» [13, 459]. У цьому контексті місцеві супротивники Гетьманату виглядали як справжня «п’ята колона»: «Коли за Гетьмана Павла Скоропадського українські соціально-консервативні сили взялися, в як найгостріщій су- перечности з большовицькою Москвою, до будови реально можливої Української Держави, то анархічні покидьки московської культури, якими в своїй більшо- сти єсть “свідома” соціально-революційна інтелігенція українська, підняли проти них, до спілки з московськими більшовиками, під прапором фіктивної “української самостійносте” повстання» [11, 566].

Однак у своїй останній прижиттєвій друкованій праці – «Вступному слові» до «Збірника хліборобської України» В. Липинський досить стисло, але влучно виділяє те вічне і безсмертне що було у подіях переломного 1918 р. : «Було хотіння Української Держави, що прокинулось серед всіх шарів і класів українського громадянства. Був початок возстановленя орґанічної структури цього громадянства, як шляхом відродження спільної державної традиції, так і шляхом міжкласо- вого зближення. Появились перші проблески почуття політичної спільности між всіми, хто живе на Українській землі – спільного патріотизму замість ріжних націоналізмів – без чого не буває держави» [16, 5].

У доробку В. Липинського знаходимо не тільки загальні оцінки Української держави, але й міркування щодо окремих аспектів державного будівництва того часу. Цілком логічно, що у більшості вони стосуються питань зовнішньополітичної діяльності, особливо щодо стосунків з Австро-Угорщиною та іншими країнами Четвертного союзу, зміни зовнішньополітичної орієнтації після їхньої поразки тощо.

Офіційне призначення В. Липинського послом Української держави у Відні відбулося 21 червня 1918 р. постановою Ради міністрів про тимчасові дипломатичні представництва. Треба зазначити, що він був уповноважений гетьманом провести обмін ратифікаційними грамотами від імені Української Держави з усіма країнами, які підписали Берестейській мирний договір. Як свідчать листи В. Липинського до Д. Дорошенка, такий обмін відбувся з представниками Болгарії, Німеччини і Туреччини. Він послідовно і принципово виступав у вирішенні ключових питань зовнішньої політики Української Держави. Усвідомлюючи неминучість розпаду Австро-Угорської імперії, опікувався долею не лише свого посольства у Відні, а й перспективою встановлення дипломатичних відносин з країнами, які мали утворитися на території Г абсбурзької держави.

Чимало уваги він приділив і аграрним питанням, зокрема аграрній реформі, що розгорталася в Української держави. Ставлення В. Липинського до аграрної політики гетьмана П. Скоропадського було досить різноаспектним. Він бачив у ній і слабкі, і сильні сторони. Р. Пиріг зауважує, що В. Липинський як представник консервативно-державницького напряму української історіографії на загал позитивно оцінював принципові положення земельної реформи гетьмана, але при цьому висловлював критичні оцінки щодо методів її проведення. Зокрема вважав стратегічним прорахунком гетьмана створення правових підстав повернення земель поміщикам [6, 69].

Характерно, що в умовах кризи Української Держави, яка досить швидко набирала обертів у жовтні- листопаді місяці, В. Липинський запропонував доволі реалістичний сценарій виходу з неї та порятунку української державотворчої справи. Так, у листі до Є. Чика- ленка від 3 жовтня 1918 р. він схилявся до думки про необхідність скликання сейму (принаймні його сурогату з представництва партій і організацій), створення коаліційного уряду з українською більшістю, але з представництвом місцевих росіян і поляків, відмова від гасла соціалізації. Він був переконаний, що «се спасе Гетьмана як персоніфікацію Української Держави, се перетворить Національний Союз з репрезентації партійної... на репрезентацію національну». У зовнішній політиці, на думку В. Липинського, треба було шукати порозуміння з Польщею, оскільки це дозволить розбити російсько-польський союз та змінить однобоку орієнтацію Антанти на відновлення «єдиної і неподільної» Росії [17, 563].

Отже, погляд на Українську Державу 1918 р. із консервативно державницького середовища, яке представляв В. Липинський, відрізнявся цілісністю та послідовністю. Крім уявлення про ідеальну державу, тут міститься доволі виважена оцінка реальних здобутків і втрат не тільки самого Гетьманату як державного організму, але й готовності суспільства до такої моделі державотворення. Державотворення 1918 р. розцінювалося як продовження попередньої традиції, особливо багато спільних рис було виявлено з Козацькою державою Б. Хмельницького. Загибель Української Держави, на переконання В. Липинського, свідчила не про не придатність такої моделі для України, а про тогочасну слабкість українського консерватизму, про брак державотворчих сил, про неготовність українського суспільства до викликів часу.

 

1. Дашкевич Я. Хам чи Яфет: В 'ячеслав Липинський і українська революція //В 'ячеслав Липинський. Історико- політологічна спадщина і сучасна Україна. – К. ; Філадельфія, 1994.
2. Осташко Т. Державницький імператив В 'ячеслава Липинського // В 'ячеслав Липинський та його доба. Книга перша. – Вид 2-е. – К., 2010.
3. Осташко Т. С. З історії діяльностіВ'ячеслава Липинського у 1914-1918 рр. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. : Зб. наук. ст. – 2013. – Вип. 9.
4. Терещенко Ю. До 85-річчя Української держави – Гетьманату Павла Скоропадського // Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. – К., 2003. – № 2.
5. Любовець О. М. Напрями історіографічних досліджень та перспективи вивчення феномену Гетьманату Павла Скоропадського // Національна та історична пам'ять: Зб. наук. пр. – К., 2013. – Вип. 7.
6. Пиріг Р. Я. Земельна реформа гетьмана Павла Скоропадського: спроби проведення та причини невдачі// Укр. іст. журн. – 2006. – №3.
7. Солдатенко В. Гетьманська держава і В. Липинський // В 'ячеслав Липинський в історії, теорії і практиці українського державотворення: Мат. Міжн. конф. – Луцьк, 2007.
8. Боляновський А. До питання про відносини В 'ячеслава Липинського з гетьманом Павлом Скоропадським // Молода нація. – 1996. – № 2.
9. Стопчак М. Причини та наслідки повстання проти гетьмана П. Скоропадського в оцінці української історіографії державницького напрямку // Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. – К., 2000. – № 1.
10. Костишин Е. І. Погляди В. К. Липинського на Гетьманщину Павла Скоропадського як різновид монархічної держави [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //oaji. net/articles/2015/1739-1431336383. pdf
11. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикален- ка «Де вихід?» //Листи до братів-хліборобів про організацію українського монархізму. Писані 1919-1926 рр. – Відень, 1926.
12. Липинський В. Хам і Яфет. З проводу десятих роковин 16/29. 1918 р. – Л, 1928.
13. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // Твори. Політологічна секція. – К., Філадельфія, 1995. – Т. 6. – Кн. 1.
14. Листування В. Липинського / Ред. Я. Пеленський, Р. Залуцький, Х. Пеленська. – К., 2003. – Т. 1.
15. Лист В. Липинського до Міністра закордонних справ УНР А. Лівицького. 16 жовтня 1919 р. // Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. – К., 2004.
16. Липинський В. Вступне слово // Збірник Хліборобської України. – Прага, 1931. – Т. 1.
17. В'ячеслав Липинський та його доба: Книга третя / Упоряд. Т. Осташко, Ю. Терещенко. – К., 2013.