Українські політичні середовища Галичини у ставленні до Польщі (1925 – 1932 рр.)

Третьою групою джерел є матеріали міжвоєнної преси, зокрема таких газет і журналів: “Вперед”, “Голосъ народа”, “Громадський голос”, “Діло”, “Земля і воля”, “Мета”, «Наша правда», “Наша праця”, “Наша земля”, “Нова зоря”, “Новий час”, “Професійний вісник”, “Рада”, “Розбудова нації”, “Русский голосъ”, “Свобода”, “Сель-Роб”, “Dziennik Ludowy”, “Dziennik Lwowski”, “Lwowski Kurjer Poranny”, “Wiek Nowy” і інших. 

Четвертою групою джерел є мемуари учасників політичних процесів міжвоєнного періоду, серед яких – спогади Ю. Артюшенка, О. Бойдуника, С. Ленкавського, О. Навроцького. Ф. Штика, Р. Дмовського. 

У другому розділі – «Український революційний націоналізм і польська влада» – розглянуто еволюцію ставлення націоналістичних організацій до Польщі від часу створення Української військової організації до 1932 року. Протягом 1921-1923 років УВО сформулювала своє ставлення до Польщі, вважаючи її ворожою українській нації державою і проголосила свою безкомпромісність у боротьбі проти неї. УВО не визнала рішення Ради Амбасадорів та інших міжнародних угод, що закріплювали Галичину та Західну Волинь за Польщею. У 1926 році вийшла в світ книга Дмитра Донцова «Націоналізм», яка суттєво вплинула на розвиток ідеології націоналістичних організацій. Висловлюючи своє ставлення до перевороту Юзефа Пілсудського, лідери УВО заявляли, що діяльність Пілсудського є небезпечнішою для українців, ніж політика попередніх урядів, тому що, на думку УВО, прихильники санації завуальовують свої істинні плани щодо вирішення українського питання. 

 У названому розділі досліджено також ставлення до Польщі інших українських націоналістичних організацій, які 28 січня 1928 року на І-му Конгресі українських націоналістів разом із УВО об'єдналися в Організацію українських націоналістів. Першою вагомою акцією ОУН була друга саботажна кампанія, проведена влітку 1930 року, яка разом із «пацифікацією» стала кульмінацією українсько-польської конфронтації. Результатом цих подій було те, що стосунки ОУН і українських партій дещо погіршилися внаслідок того, що легальні партії під впливом тиску з польського боку відмежувалися від дій ОУН. 

У діяльності ОУН початок 30-х років був відгомоном «пацифікації»: націоналісти намагалися використати дії польської влади для компроментації польської держави, водночас організовуючи боротьбу проти ініціаторів і виконавців «пацифікації», а також проти подальших спроб націонал-демократів налагодити діалог із польською стороною, що було ще одним наслідком «пацифікації». 

Характер ставлення націоналістів до Польщі був зумовлений такими чинниками: 1) повоєнною міжнародною ситуацією, яка призвела до того, що західноукраїнські землі потрапили під владу Польщі; 2) політикою польської влади, що була спрямована на асиміляцію і повну інкорпорацію західноукраїнських земель в польську дуржаву; 3) розвитком теорії націоналізму, в процесі якого сформувалася ідеологія УВО-ОУН; 4) діяльністю інших українських партій; 5) думкою громадськості, яка не тільки впливала на діяльність різних організацій, але і вимагала її корекції. 

 У третьому розділі – «Українські католицькі організації і їх ставлення до Польщі» – показано специфіку стосунків українських консерваторів та польської влади, яка полягає у тому, що ставлення українських католицьких партій до Польщі різнилося від ставлення інших політичних середовищ тим, що католицькі партії у своїй діяльності переслідували іншу мету: поширення християнської етики і моралі на всі сфери громадського і політичного життя Західної України, пропаганда католицизму і сприяння його поширенню. Велике місце в ідеології католицьких партій займали консервативні ідеї, особливо ті, які були виражені в працях В. Липинського. Така специфіка не давала їм можливості вести жорстку політичну боротьбу, що впливало і на ставлення до Польщі. 

4 серпня 1925 року було створено Українську християнську організацію, лідери якої декларували її аполітичність і лояльність до польської держави. Незважаючи на такі заяви, політика польської влади і польських чинників неодноразово викликала критику з боку УХО, що створювало протиріччя в діяльності організації. У жовтні 1930 року частина діячів УХО на чолі з С. Томашівським і О. Назаруком створили Українську католицьку народну партію, яка проголосила автономію Західної України у складі Речі Посполитої однією із цілей своєї діяльності, водночас висловлюючи протест проти «пацифікації». Основною причиною непорозумінь у стосунках польської держави з націоналістичними меншинами УКНП вважала централізм Речі Посполитої. Великий вплив на ставлення УКНП до Польщі мав єпископ Станіславський Хомишин, який закликав припинити будь-які виступи проти держави. 

15 березня 1931 року було опубліковано послання митрополита Андрея Шептицького, у якому він закликав до створення ще одної католицької партії – Українського католицького союзу, яка повинна була легальними методами відстоювати розбудову українського громадсько-політичного, культурного та економічного життя. Лідери УКС (В. Дашкевич, В. Кузьмович та ін.) неодноразово заявляли, що українці не можуть відмовитися від боротьби за самостійність, але вони повинні утримуватися від надмірної ворожості до Польщі. 

 Спільною рисою УХО, УКНП, УНО, УКС була їхня лояльність щодо Польщі, продиктована християнською етикою, інтересами католицизму. Це спричинило відчуження, перш за все УХО і УКНП від решти українських партій, що сприяло тому, що УКС, створений у момент загострення конфліктності в українсько-польських стосунках, утримувався від заяв про визнання легітимності анексії Польщею Західної України. 

У четвертому розділі – «Відносини з польською державою у політичній стратегії і тактиці москвофільських організацій» – акцентовано на тому, що москвофільські організації ніколи не вважали себе українським політичним середовищем, а їхня ідеологія була антагоністичною до ідеології українських чинників, їхню діяльність визначали зовсім