Українські політичні середовища Галичини у ставленні до Польщі (1925 – 1932 рр.)

В 1923 році було прийнято програму Рускої народної організації, у якій проголошено, що РНО виступає за приєднання західноукраїнських земель до Росії, чим організація виступила проти анексії Західної України Польщею. РНО поставила українські і польські політичні чинники в один табір – як ворожі інтересам “руского” народу. Відсутність антидержавних гасел і критики польської держави привернули увагу влади, яка очікувала лояльності від москвофілів. Слабкість і застарілість політичної концепції не дозволили РНО виступити проти польської політики, і ця ж концепція утримувала організацію від відвертого співробітництва з владою. Водночас РНО неодноразово зверталася до неї з проханням сприяти діяльності москвофільських чинників. Однак польські політики розчарувалися у доцільності протегування москвофільських чинників на противагу українським. ІІІ з’їзд РНО, який відбувся у 1927 році, задекларував перехід РНО на автономістичні позиції і визнання анексії, при цьому не відмовившись від боротьби за об’єднання з Росією. Такі протиріччя у політиці організації спричинили її розкол, результатом якого було виникнення двох нових партій, Галицької рускої народної організації та Рускаої аграрної партії. В 1928 році ГРНО була перейменована на Руску селянську організацію, яка проголосила про свою лояльність до польської держави, запропонувавши угоду, згідно з якою у відповідь на визнання анексії польська влада повинна була надати РСО можливість ширше розгорнути свою діяльність. 

У розділі п’ятому – “Проблема ставлення до Польщі в політиці Українського національно-демократичного об’єднання” – висвітлено причини створення УНДО і її місце у політичному спектрі Західної України у 20-х – 30-х роках ХХ століття. Рішення Ради Амбасадорів, “зміна віх”, внутрішньополітичні проблеми в польській державі призвели до того, що дотеперішні програми і тактика українських політичних партій стали неактуальними. Це породило суперечності як між партіями, так і всередині самих середовищ. Українська народна трудова партія, спадкоємиця Української національно-демократичної., не була винятком. Автор доводить, що саме ставлення до Польщі стало об’єднавчим фактором для політиків, які входили в різні групи УНТП, а також в УВО при створенні Українського національно-демократичного об’єднання. Тогочасне ставлення УНДО до Польщі базувалося на тому, що об’єднання відмовилося визнавати легітимність анексії західноукраїнських земель Польщею і проголосило кінцевою метою своєї діяльності створення незалежної української держави. При цьому в середовищі націонал-демократів існувала група прихильників (на чолі з В. Бачинським) визнання приналежності Західної України до Польщі і проголошення курсу так званої “реальної політики”, тобто боротьби за автономію Галичини і Західної Волині в складі ІІ Речі Посполитої. Що стосується позиції націонал-демократів стосовно перевороту, організованого Юзефом Пілсудським в травні 1926 року, то вона доводить, що УНДО покладало надії на певні зміни у ставленні польської влади до українців, зважаючи на попередні заяви прихильників санації. Сам же переворот як спосіб приходу до влади, був охарактеризований однозначно негативно, після чого націонал-демократи відмовились від будь-яких сподівань на поліпшення українсько-польських стосунків, що було виражене ними під час передвиборчої кампанії 1928 р. Вплив “пацифікації” на ставлення УНДО до Польщі полягав у тому, що об’єднання стало шукати виходу із конфліктної ситуації, яка склалася у стосунках українців і поляків, за допомогою спроб налагодження діалогу із польською стороною, водночас продовжуючи виступи проти антиукраїнських дій польської влади, розгорнувши у Лізі Націй кампанію викриття порушень прав людини в Польщі. 

Ставлення УНДО до Польщі було спричинене такими факторами як: окупація Польщею західноукраїнських земель і несприйняття українським населенням польської влади, політика польської держави, яка викликала негативні оцінки з боку націонал-демократів і спричиняла еволюційність стосунків націонал-демократів і польської влади. 

У шостому розділі – “Українські соціалістичні середовища: оцінка політики польської держави у програмних документах і політичній тактиці”- простежено особливості українського соціалізму, які полягають у тому, що він увібрав у себе і національну ідею, що, звичайно, виражалося у його ставленні до Польщі. 1 квітня 1923 року відбувся перший повоєнний з’їзд Української радикальної партії, який висловився проти анексії Галичини і Західної Волині Польщею і заявив, що, залишаючись соціалістичною партією, УРП виступила за створення української незалежної держави. У 1925 році радикали розпочали процес створення Української соціалістично-радикальної партії. 14 лютого 1926 року на своєму черговому з’їзді Українська радикальна партія об’єдналася з Українською партією соціалістів-революціонерів Волині, заснувавши УСРП. В опублікованій у 1927 році програмі УСРП було поміщено заклик до боротьби проти польської держави, яка вважалася боротьбою за національну і соціальну свободу. Соціалісти-радикали у своїй програмі висловили думку про те, що не тільки польська влада, але і всі польські партії і всі верстви польського суспільства є вороже налаштовані до українців. Що стосується ставлення УСРП до перевороту Юзефа Пілсудського, то соціалісти-радикали вважали, що переворот принесе українцям ще більші утиски, оскільки, незважаючи на заяви окремих політиків – прихильників санації, про толерування національних меншин, вони, на думку УСРП, нічим не відрізняються від попередньої влади. Прикладом того, що негативне ставлення до Польщі, спричинене політикою польської влади, часом виступало фактором об’єднання українських організацій, є спільний комунікат, прийнятий УСРП, УНДО і УСДП в часі “пацифікації“, а також їхній спільний передвиборчий блок на виборах 1930 року. Ставлення УСРП до Польщі протягом 1925-1932 років зазнало дуже мало змін, що забезпечило соціалістам-радикалам незмінну кількість прихильників і свідчило про ідеологічну стійкість та однорідність партії. Далі йдеться