Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

Галицько-Волинське князівство відігравало важливу роль не тільки в історії України, але й впливало на розвиток інших європейських держав. Не дарма воно славилося своїми могутніми правителями.

Метою моєї курсової роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави в аспекті формування державності, державного устрою, правових відносин як в самій державі так і відносин з іншими державами того часу та дослідження культурної спадщини  галицько-волинського періоду.

Задачами дослідження є: розглянути загально-історичний огляд передумов утворення Галицько-Волинського князівства, розгляд державного та суспільного ладу, внутрішньої та зовнішньої політики.

Відповідно до визначених завдань, використано такі методи дослідження: теоретичні: аналіз наукової, історично-педагогічної, методичної літератури для порівняння, зіставлення, узагальнення одержаної інформації з метою визначення основних ідей і понять з досліджуваної теми.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел.

Об’єктом дослідження є Галицько-Волинського князівство, предметом розгляду є його створення та наслідки існування, державний та суспільно-політичний устрій. 

Територіальні межі охоплюють досить велику територію. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишська,  Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм —Шипинська та Берладська , на яких згодом виникло Молдовське князівство.

Хронологічні рамки моєї курсової роботи охоплюють з 1199 року заснуванням Галицько-Волинського князівства по 1349 рік завоюванням його Польшею.

 

 

 

У період феодальної роздробленості Русі другої половини ХІІ-ХІІІ ст. її південно-західні землі, що склали у подальшому територію сучасної України, перебували у складі переважно чотирьох головних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Галицького та Волинського. Закарпатська Русь ще з середини ХІ ст. була загарбана угорськими феодалами і возз’єдналася з іншими українськими землями лише у 1945 р. Київ, хоч і залишався великим містом, центром князівства, але повністю втратив значення столиці Русі і часто переходив з рук до рук. Переяславське князівство не мало повної політичної самостійності, було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними і етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Але князівські міжусобиці та ворожа навала призвели до розпаду Чернігівського князівства на багато уділів. Дроблення чернігово-сіверських земель зробило колишній етнополітичний центр українських земель вразливим з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання цими землями ролі консолідуючого центру української народності, що формувалася[7;239]. Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон, досить віддалений від основних трас нападів кочівників, захищений від ворогів Карпатськими горами та лісами, розташований на схрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом. Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25-ти наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Найвищої могутністі вона досягла за князюванням Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він придушив опір місцевих бояр та зайняв

придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно- східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Серету, доходила до Чорного моря. 

Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було -забезпечено єдність Волинської землі[8;676].

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. 

По смерті Ярослава Осмомисла в Галичині спалахнула жорстока боротьба за престол, причому вже в цей час знову заявили про свою виняткову політичну силу галицькі бояри. Вони були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. На відміну від бояр в інших

князівствах, які здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, вже перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси. Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але галицьке князівство наприкінці ХІІ ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу[9;423].

Волинський князь Роман Мстиславович у 1199 р. захопивши Галич, приєднав нові володіння до своїх Волинських. Таким чином відбулося об’єднання Галицького і Волинського князівств у єдину Галицько-Волинську державу. Це об’єднання було подією великої історичної ваги, оскільки постало князівство, яке стало претендувати на центр об’єднання земель Південно-Західної