Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

Тим часом у Данила Галицького з'явився новий ворог - на півночі - Литва. Спершу між обома державами підтримувалися мирні стосунки, у 1252 p., після смерті першої дружини, Данило навіть оженився з племінницею великого князя литовського Міндовга. Однак стрімке зростання могутності останнього викликало почуття небезпеки у галицько-волинського короля і примусило його в союзі з тевтонськими лицарями оголосити війну Литві. Вона закінчилася у 1254 p. одруженням молодшого сина Данила Шварна з донькою Міндовга і передачею Романові, що саме повернувся з Австрії, Чорної Русі з центром у Новогрудку. Держава Данила Галицького поширилася далеко на північ, аж до басейну Німану й Нарева, а Шварно у 1263-1269 pp. був великим литовським князем (у 1263-1267 рр. як співправитель Войшелка Міндовговича). Литовська політика була найбільш вдалою зовнішньополітичною акцією Данила Галицького. [17;91].

Протягом 50-х pp. ХІІІ ст. Данило Галицький неодноразово воював з татарами й до 1259 p. постійно одержував над ними перемоги. Лише коли в Сараї вирішили надіслати проти непокірного короля величезну орду найдосвідченішого татарського полководця Бурундая, Данило не зміг вчинити йому опір і змирився з необхідністю поновити залежність від Орди. Та все ж таки економічна та військова міць í незалежна зовнішня політика Галицько-Волинської держави була збережена.

Пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності Данила Галицького до кін. 1-ї чверті ХІV ст. більш-менш успішно поглиблювалися його нащадками.

Отже, в історії Галицько-Волинського князівства князь Данило займав особливе місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свою найголовнішу мету — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинська держава знову підвелася із занепаду і набрала нової сили.

 

 

Сьогодні, коли український народ будує свою новітню державність, велике значення має знання та використання державотворчого досвіду минулого, зокрема державотворчих традицій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, які були великими державами середньовічної Європи і відіграли велику роль у формуванні української нації. В історії українського державотворення Галицько-Волинська держава відіграла надзвичайно важливу роль. Вона стала спадкоємицею державотворчих національно - культурних традицій України - Русі (Київська Русь) і новим політичним, економічним та культурним центром після занепаду Києва, сприяла консолідації східнослов’янського етносу та усвідомленню його самобутності. Це дало підставу історикові І. Лисяку-Рудницькому назвати Галицько-Волинське князівство « суто українською державою». Завдяки їй, українські землі було збережено від окупації з боку Польщі; південне і східне слов’янство - від завоювання та асиміляції. Ще довгий час Галицько-Волинська держава являла собою східнослов’янську державність на міжнародній арені.

Галицько-Волинська держава ХІІ-ХІ сVт. залишила яскравий слід в українській історії. І перш за все тим, що наочно було засвідчено державотворчі генетичні потенції і спроможність східнослов’янського етносу, який ще в добу князювання Київської Русі почав створювати свою власну державу з центром у Холмі, що і продовжило історію українського  державотворення[18;7]. Подальший розвиток цієї феодальної середньовічної держави, розбудова і входження в міждержавну європейську спільність.  Ця друга держава за суттю і самобутністю була виразно слов’янською. Усе це свідчило про державну дієздатність східних слов’ян і результативність їх зусиль у цій царині. І хоча східні слов’яни дещо пізніше створили свою державу, аніж, скажімо, греки-еліни чи римляни, чи деякі інші європейці, втім вони не випали із загальноєвропейського державотворчого історичного процесу, адже Галицько-Волинська держава постала на карті світу як середньовічна держава, яка не відрізняласьвід інших політично сильних утворень. Протягом тривалого часу Холм та Львів був центром східнослов’янської державності, господарства і культури. Галицько-Волинська держава була однією з  найбільших держав середньовічної Європи, відігравала вагому роль у міжнародній політиці, впродовж тривалого часу стримувала полчища золотоординців, тим самим захищаючи Європу від їх навали, але ще й сприяла власне українському націотворенню. Традиції існування давньоруської державності гідно продовжувало Галицько-Волинське князівство, яке після розпаду Київської Русі було головним політичним центром українських земель аж до середини ХІV ст.

Отже, східнослов’янська історія державотворення в добу середньовіччя хронологічно охоплює ХІІ – ХІV століття. Саме в межах цього часу в силу внутрішніх процесів і потреб з’явилися та утвердилася нова могутня  держава: Галицько-Волинське князівство, нажаль з падінням якого завершився етап українського державотворення, що тривав майже 200 років.

Створення таких держав – це прерогатива сильних і міцних етносів, спроможних, у тому числі і силою зброї, об’єднати навколо свого ядра інших та побудувати спочатку примітивні протодержави, а згодом і повноцінні за функціями, з атрибутами та інституціями влади держави. Згодом ( вже в кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. ) науковці назвали такі етноси державотворчими, або історичними націями. [19;396].

Втім,