Вчення про людину у філософії Георгія Кониського і Григорія Сковороди

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що вона заповнює прогалини в дослідженні антропологічного аспекту історії української філософії, засвідчує оригінальність філософії Г. Кониського і Г. Сковороди як органічної частини всієї системи культури українського бароко першої половини XVIII ст. Результати дослідження можуть бути використані у вивченні історії української філософської думки, філософської антропології, етики, а також при підготовці навчальних програм і спеціальних курсів, що висвітлюють специфіку розвитку людинознавчої проблематики різних культурних епох в Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та результати дисертаційної роботи апробовано на X Сковородинівських читаннях (жовтень 2001 року, м. Переяслав-Хмельницький), на Міжнародній науково-практичній конференції “XXI століття і Г.С. Сковорода” (жовтень 2002 року, м.Переяслав-Хмельницький), на Міжнародній науково-практичній конференції “Філософія та історія філософії” (травень 2003 року, м.Київ), на XI Сковородинівських читаннях (жовтень 2003 року, м.Переяслав-Хмельницький), на ХІІ Сковородинівських читаннях (жовтень 2005 року, м.Переяслав-Хмельницький). Матеріали запропонованої роботи автором використано під час проведення практичних занять із філософії та історії філософії в межах педагогічної практики, обговорено на науково-практичних семінарах і засіданнях кафедри філософії і політології Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Результати дисертаційного дослідження узагальнено в чотирьох статтях, опублікованих в наукових фахових журналах, а також тезах за матеріалами конференцій, що друкувалися в 2001-2005 роках.

Структура та обсяг дисертації визначаються специфікою об’єкта й предмета дослідження, особливостями мети та завдань. Робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 225 сторінок, з них 25 сторінок − список використаної літератури (289 джерел).

 

 

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь розробленості проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, сформульовано теоретико-методологічну основу, елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, окреслено теоретичне й практичне значення роботи, подано дані щодо апробації та публікації результатів дослідження.

Перший розділ “Сутність людини у філософській та суспільно-політичній думці України XV–XVIII ст.” присвячений аналізу проблеми людини, по-перше, у творах ранніх українських гуманістів, діячів братств та Острозького культурно-освітнього центру, українських полемістів і, по-друге – у творчому доробку професорів Києво-Могилянської академії. Відповідно до цього побудовано і структуру розділу.

У підрозділі 1.1. „Антропологічна проблематика у творах діячів української культури XV – початку XVII ст.” увагу зосереджено на розгляді філософських поглядів на сутність людини українських діячів починаючи з XV ст. і до часів становлення в Україні вищої освіти (початок XVII ст.).

Зроблений аналіз літературних пам’яток засвідчує, що роздуми про цінність людини, її роль і можливості у світі є провідними в українській духовній культурі. Ще з Х ст., після запровадження на Русі християнства, антропологічна проблематика стає центральною у філософських роздумах тогочасних мислителів, а світоглядна орієнтація зміщується на осмислення духовного світу людини. Інтерес же до людської особистості з гармонійно поєднаними духовним і тілесним началами, утвердження сприймання людини як неповторного індивіда, творця самого себе в Україні відбулося у XV ст., коли в елітарних освічених колах з’являються діячі, так звані ранні гуманісти, які пишуть латинською мовою, орієнтуються на Західну Європу, не пориваючи при цьому з національним ґрунтом. Це Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський-Роксолан, Шимон Шимонович, Іван Домбровський, Лукаш з Нового Міста та ін. Оспівування героїчної особистості, її доблесті, доброчесності й таланту, що знаходимо в численних епіграмах і панегіриках, поєднувалося з уявленням про природу як естетично значущу конкретність, як предмет незацікавленого самодостатнього споглядання й задоволення та про Бога як потужного творчого первня. Тому уподібнення Богові ранні гуманісти розглядали як найвище завдання людини, що передбачало самоутвердження її саме у творчості, активній земній життєдіяльності.

Традиційне для українських інтелектуалів „занурювання” у глибини трансцендентного в пошуках духовного контакту із закладеною в людині істиною збереглося і в поступово-утраквістичній орієнтації, репрезентованій діячами братств та Острозького культурно-освітнього осередку. Проте останні – Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет – надавали цим студіям іншого спрямування. У позасвідомій таємничій силі власної душі вони почали шукати своє життєве призначення, вдаючись до ширшої інтерпретації самопізнання як пізнання своєї спорідненості з даною їм Богом батьківщиною, вірою, культурою, як пізнання своєї відповідальності за долю свого народу, як усвідомлення себе особистістю. Людина, не виявляючи інтересу до пізнання зовнішньої природи, зосереджувалася на аналізі власного душевного життя, підпорядковувала останнє релігійній меті потойбічного спасіння.

У творчості українських гуманістів, таких як Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, Юрій Рогатинець та інші, ми зустрічаємо образ ренесансної людини з характерними рисами індивідуалізму, переконаністю у сенсі свого земного призначення, здатності реалізувати свої творчі потенції і згідно зі своєю вільною волею визначати свою долю, щоб бути щасливою. Переважна більшість ренесансних мислителів цінували пізнавальні можливості людського розуму, висловлюючи у своїх творах думку про важливість світської науки, та гостро полемізували з тими, хто заперечував її значення. До останніх передусім належали представники релігійно-містичної течії (Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Ісайя Копинський та ін.),