Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Вчення про людину у філософії Георгія Кониського і Григорія Сковороди

Предмет: 
Тип роботи: 
Автореферат
К-сть сторінок: 
33
Мова: 
Українська
Оцінка: 

натури, Г. Сковорода обстоює погляд на Біблію як на особливий світ символів, для осягнення якого треба вміти побачити за словесним знаком, що має тілесну, матеріальну природу, втаємничений духовний, невидимий зміст. Саме ж самопізнання дає людині можливість проникнути у Божий задум щодо себе, усвідомити відведену їй Богом у земному житті роль, підкоритися законові сродностей. Пізнання цього задуму вчений ототожнює з пізнанням людиною істини і своєї внутрішньої суті, власного духовного єства, з переображенням “зовнішньої” людини у нову − “внутрішню”. Взаємодія людської душі з Богом, що відбувається в процесі самозаглиблення і самопізнання, спричинює подув Божого Духу на серце людини, і тоді остання споглядає те, чого вона раніше ніколи не бачила, – приховану істину.

Підрозділ 3.3. „Світ моралі і концепція щастя як переображення і самореалізація в земному житті” висвітлює погляди Г.Сковороди на проблему пошуків людиною щастя.
Етико-антропологічне з елементами української традиційної містики та раннього Просвітництва вчення Г. Сковороди – це, насамперед, трактування людини як найвищої цінності, що може здобути щастя власними силами незалежно від Божої ласки, багатства та місця в суспільстві. Філософ убачав корінь суспільного зла в суперечності між духом і плоттю й прагнув прийти до досконалого суспільства шляхом морального самовдосконалення кожного індивіда попри його соціальне походження. Г. Сковорода заперечує будь-які соціальні стани, успадковані від народження. При цьому самоцінність людського “Я”, на думку філософа, залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості її думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями особистості. Для обрання власного способу життя людині необхідно виборювати в собі чесноти, які наближають цей стан, через здійснення свободи вибору між добром і злом.
Засобом збереження етично позитивного у двоякій людській природі, засобом гармонізації стає дотримання принципу поміркованості. У Г.Сковороди саме духовний розум забезпечує зв’язок та рух між двома різнорідними натурами, об’єднує кордоцентричний початок із раціональним. Розум не протиставляється вірі, а розглядається як Божественна якість, мудрість, що має вести людину до віри. І лише та душа, що ввібрала цю мудрість-філософію, або стоїть на шляху до неї, може реалізувати своє людське єство повною мірою і стати щасливою. Щастя, за Г.Сковородою, є найвищим благом для всіх, і забезпечується двома принципами – доступності й легкодоступності. Щастя можна досягнути тим задоволенням, яке ґрунтується на самопізнанні природних нахилів людини, проникненні у закон „сродностей”. Пізнаючи себе, людина пізнає в собі душу, отже, пізнає Бога, і цим уподібнюється до нього, а уподібнившись, зливається з ним. Таке осяяння Божественним світлом і є миттю відшукання свого справжнього життєвого шляху, здобуття душевної рівноваги і щастя. У цьому пункті відстежується спадкоємний зв’язок між вченнями Г.Сковороди і Г.Кониського та їхніми духовними попередниками в Україні – діячами братств і Острозького культурно-освітнього осередку.
 
ВИСНОВКИ
 
У результаті проведеного дослідження дисертант доходить таких висновків:
1. Аналіз вчень про людину, що побутували в Україні в XV-XVIIІ ст., є важливою складовою створення цілісного уявлення про розвиток вітчизняної культурно-філософської спадщини. В цей історичний період відбувалось активне формування усвідомлення українським народом своєї національної окремішності: від регіонального патріотизму на рівні еліти, утвердження нового типу національної православної духовної центральності, свідомо протиставленої центрові польської влади з боку середнього класу, що тільки-но почав формуватися, та козацтва, до національно-визвольних змагань, метою яких була побудова власної держави. Докорінно змінюється розуміння людини. Підґрунтям практично всіх етико-філософських учень, що побутували тоді в Україні, був християнський гуманізм, який еволюціонував від ранньохристиянського, переважно візантійського, варіанта до гуманізму ренесансного типу. Сама логіка історичного розвитку України як інтегральної частини європейської культурної цілісності поступово приводила її філософсько-світоглядний потенціал у відповідність із загальноєвропейським філософським процесом.
2. Впродовж зазначеного періоду інтерпретація людини здійснювалась в ряді самостійних оригінальних праць, що репрезентували різні світоглядні орієнтації, котрі випливали з фрагментарності тогочасної духовної культури. Тому розуміння людини варіювалося між наближеним до західного ренесансно-гуманістичним її трактуванням (в латиномовній творчості представників католицької Русі), фундаменталістсько-православною інтерпретацією з її націленістю на містичне осягнення внутрішньої суті людини до спроб компромісного поєднання цих підходів у поступово-утраквістичному напрямі. Останній сягає корінням раціоналістичних та гуманістичних учень ранніх гуманістів XIV – XV ст., які, не пориваючи з національним ґрунтом, орієнтувалися на Західну Європу й започаткували розвиток культури Відродження в Україні. Творчість ранніх українських гуманістів дає можливість реконструювати ренесансно-гуманістичну концепцію людини як частки природи з гармонійно поєднаними духовним і тілесним началами, що засвідчувало зміну напряму розвитку філософської думки від містичного само- і Богопізнання та “життя в істині” до поступового усвідомлення необхідності пізнавати об’єктивний світ і його природні закономірності за допомогою людського розуму.
3. Представники утраквістичного напряму зробили спробу поєднати ренесансно-гуманістичне розуміння людини з притаманною містичній традиції заглибленістю в її внутрішній духовний світ, відповідно до реформаційних віянь часу прагнули обґрунтувати необхідність переосмислення питань віри та релігійного життя. Вітчизняні гуманісти, залишивши осторонь проблеми світобудови й природи, зосередились переважно на проблемах людської особистості, її самоутвердження у світі, суспільстві, на проблемах етики, громадського служіння, розкриття власних творчих сил, досягнення гармонії людини й природи, земного й небесного, духовного й тілесного світів. Сенс життя людини вони вбачали вже не лише у націленості на Богопізнання, а й в утвердженні в земному житті, що, на їхню думку, могло наблизити до
Фото Капча