Вчення про людину у філософії Георгія Кониського і Григорія Сковороди

Проблему взаємопов’язаності волі й розуму Г.Кониський вирішував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що свободу волі поставила в залежність від впливу інтелекту: людина сама будує своє життя, вона вільна у виборі, лише вона може приймати самостійні рішення, але розумними є ті, що диктуються її власною природою.

У підрозділі 2.3. „Щастя як провідна категорія етики Г.Кониського” автор висвітлює запропоновані могилянським мислителем шляхи досягнення щастя в земному житті.

Внутрішня гармонія людини залежить не лише від згоди між розумом і волею, а й від здійснених актів відповідно до обраної життєвої мети. Об’єктивно для будь-якої людини такою метою Г.Кониський визначає благо, що виступає в різних іпостасях: істинне і уявне, внутрішнє і зовнішнє, корисне, почесне або приємне. При цьому, виходячи зі світоглядних тенденцій барокової доби, вчений переконаний, що щастя можна здобути тільки шляхом компромісного поєднання задоволення різних – тілесних і духовних − потреб. Тому необхідною умовою щастя стає забезпечення матеріального добробуту. Людина в єдиному ланцюгу світової детермінації мусить виконувати відведену їй роль, встановлену Божим законом, який поділяється на природний, моральний, громадянський і власне Божий. Це, у свою чергу, вимагає самопізнання, вивчення своїх можливостей і схильностей. Виявивши в собі здатність до певного виду праці, закладений Богом талант, людина працює на себе, родину, суспільство й державу.

Виходячи із запропонованої життєвої мети і шляхів її реалізації, Г.Кониський виводить основні чесноти, які має опанувати особистість. Це мужність, котра зупиняє страх і гнів; поміркованість, яка приборкує хіть; правосуддя, яке приборкує волю та схиляє її до справедливості; й розсудливість, яка просвітлює розум. У прагненні досягти таких доброчинностей людина змушена долати пристрасті й афекти, що спонукають удаватися до тих чи інших крайнощів.

Загалом досягнення щастя у земному житті через блага долі (багатство, почесті, добре ім’я або слава, влада), блага тіла й душі (здоров’я, мудрість, доброчинності) є в Г.Кониського моральною метою людини. “Просто останньою” ж чи фізичною метою є задоволення духовних потреб людини. А такими він вважає пошук і пізнання істини, тобто Бога, за допомогою інтелектуальної інтуїції – Божественного осяяння. Між Богом і людським розумом існує “метафізична пропорція”, що робить можливим одномиттєве внутрішнє осяяння інтелекту, а звідси – здобуття найвищого щастя.

Третій розділ „Людина як єдність двох натур у Григорія Сковороди” присвячений визначенню у філософських творах Г.Сковороди сутності людини, її пізнавальної діяльності на шляху досягнення істини й усвідомлення власного призначення.

У підрозділі 3.1. „Мікрокосм – найголовніший світ сковородинівського Всесвіту” зазначено, що особливе місце у власній екзегетичній практиці Г.Сковорода відводить інтерпретації образу людини. Запозичивши з античної традиції концепцію мікрокосму, згідно з якою тіло й душа людини вважаються замкнутою і цілісною системою, що в ній відображується макрокосм, мислитель розглядає людину як виразника основних космічних принципів. Як і Всесвіт, людина складається з матерії і форми, але тільки завдяки Богу пасивна та несамостійна людська матерія здобуває форму й життя. Тому, визнаючи нерозривне співіснування видимої і невидимої натур, Г. Сковорода підкреслює їх неоднакове значення, надаючи душі вирішальну роль у житті людини. Для цього філософ використовує поняття “неслитное соедненіе” – нерівновартісної взаємодії двох натур.

Дотримуючись християнського вчення, Г. Сковорода поціновує людину як універсальний символ життя, як посередника поміж небом і землею, як персоніфікацію Божественної енергії. Безсмертним ланцюгом, яким людина пов’язана з вічністю, є серце, а від щільності цього зв’язку залежить ступінь істинного в людині. Відкрити для себе цю приховану Божу істину можна лише шляхом самопізнання.

У підрозділі 3.2. „Досягнення істини та усвідомлення призначення людини через самопізнання” розглянуто пізнавальні аспекти вчення Г.Сковороди.

У гносеології головною для Г. Сковороди залишається традиція, зумовлена християнством. Центральним поняттям у ній є поняття Бога як точки перетину інтелектуальної та містифікуючої сторін пізнавального процесу. Тому мислитель, з одного боку, виділяє когнітивне, або розумове пізнання, яке уможливлює пов’язування речей між собою, іншими словами, силу, що дає змогу людині встановити концептуальні зв’язки між речами, які існують у самій людині і поза нею. А з іншого боку – пропонує кордоцентричне, інтуїтивне пізнання, яке називає пізнанням себе, що дає змогу проникнути до глибин основного духовного предмета, до таємниці суб’єктивності мислячої істоти. Самопізнання стосується пізнання найкращої частини людини – пізнання невидимої натури, яка очищена і на відміну від видимої натури не може бути сприйнята органами чуттів. З цим пов’язане вчення філософа про третій світ – Біблію. Спираючись на сформульоване ним учення про дві