Відокремлення влади від бізнесу

Приватизація - це відновлення в суспільній власності суттєвих рис, притаманних приватній власності, якими було знехтувано в соціалістичній власності: привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості затраченої праці, поєднання в одній особі (колективі, народі) і виробника, і власника, перетворення його з найманого робітника на співвласника засобів виробництва, а підприємця - на члена цього колективу, що виконує свої функції на основі суспільного поділу праці і одержує не прибуток, а заробітну плату залежно від кількості і якості затраченої ним праці, як і всі інші члени колективу. Саме це дає виробнику право на працю і перетворює наймання робочої сили у засіб реалізації його співвласності на засоби виробництва. Робоча сила перестає бути товаром, який купується і продається, а необхідний продукт визначається не вартістю робочої сили, а досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Кожен живе за рахунок своєї праці, а розподіл за власністю стає тим самим, що й розподіл за працею. Приватизація, таким чином, є доповненням до процесу роздержавлення власності відповідно до об'єктивних закономірностей її розвитку. Цей процес удосконалення власності не потребує розподілу загальнонародної власності серед членів суспільства, а здійснюється шляхом прийняття відповідної Декларації та вдосконалення виробничих відносин.

На жаль, у сучасній економічній реформі цей об'єктивний процес розвитку відносин власності сприйнятий як розподіл державної і колективної власності серед громадян країни з переданням їм певної частки у приватну власність. Це призвело, з одного боку, до руйнування досягнутого рівня розвитку продуктивних сил й відновлення неефективного дрібнотоварного виробництва, невикористання ефекту від кооперації праці тощо, а з іншого (при збереженні цього рівня) - до відновлення нетрудової приватної власності на фабрики та заводи, до того, що підприємець знову стає приватним власником засобів виробництва і вважає їх такими, ніби вони створені затратами його праці, а тому використовує цю власність відповідно до своїх потреб: купує мерседеси, будує палаци, витрачає на розваги, веде розкішний спосіб життя і т. д. І щоб гарантувати таке життя, завойовує і владу. Тому проти чого боролись, з тим і залишилися. Проблема злиття влади і власності, яка з очевидних причин замовчувалася в досоціалістичний період, в умовах економічної реформи так і залишилася не вирішеною і в черговий раз стала каменем спотикання на шляху дальшої демократизації суспільства.

Більше того, цей процес розвивається в напрямі відокремлення держави (влади) від управління економікою країни, доручення цих функцій приватному капіталу, відводячи державі лише роль стороннього спостерігача, нічного сторожа, бажано і глухого, і сліпого, який би не чув і не бачив, що робиться з цією економікою. У результаті виходить дивна логіка: з одного боку, розбудовуємо свою державність, а з другого - робимо її безпомічною в управлінні економікою, основою державності утверджуємо демократію, але робимо її недієздатною, перетворюємо в ширму панування великого капіталу. І держава, позбавлена управління економікою, в кінцевому підсумку здійснює своє самогубство, бо нікому така влада не потрібна, а її чиновники перетворюються на звичайних паразитів. Це також є свідченням перетворення держави, а отже, і демократії як органу народовладдя, на орган панування олігархів, злиття їх влади і власності.

З приватної власності вийняли її серцевину - привласнення продукту безпосереднім виробником відповідно до кількості і якості затраченої ним праці, - залишивши лише її оболонку, - право власності, а з ринкової економіки - трудовий характер товарних відносин, залишивши лише обмін товарів, побудований на співвідношенні попиту і пропозиції, що визначається "вільною грою ринкових сил". У результаті ринкова економіка з цивілізованої форми використання законів товарного виробництва в інтересах усього суспільства перетворилася на "цивілізовану" форму їх використання з метою самозбагачення певних верств населення, у стихійний базар, де виживає той, хто сильніший, хитріший, підліший у досягненні своєї мети. А приватна власність стала резервуаром, що наповнюється в результаті цієї "вільної гри ринкових сил". Тому ринкова економіка стає капіталістичним способом виробництва з відповідно до цього сформованою економічною політикою держави.

Боротьба вже йде не за розвиток виробництва, а за захоплення власності і влади будь-якими методами. Звідси - така щедрість олігархів при проведенні виборчих компаній у розрахунку, що це буде ще щедріше компенсовано владою. Опустилися до такого ганебного явища, як чорні рейдери - оволодіння власністю за допомогою фальшивих судових рішень, до квартирних, зернових, цукрових, газових афер тощо. Кожен збагачується, як може, і все це називається бізнесом, суть якого зведено до одержання максимальних прибутків, що і є однією з найважливіших причин корупції державних чиновників, усіх злочинів, які здійснюються на економічному ґрунті, єднання бізнесу і політики. У результаті багаті ті, що при владі, а при владі ті, що багаті.

Навіть політичні партії поділилися на правих і лівих, і праві - не ті, що за правду, соціальну справедливість, тобто правдолюбці, а ті, що за приватну власність на засоби виробництва, великий капітал; лівими ж є ті, що виступають проти цього. Праві намагаються бути при владі, а ліві поступово витісняються з неї. Встановлюється, таким чином, єдність економіки й політики, але вже в іншому, патологічному значенні -як злиття влади з великим капіталом, бізнесом. І замість демократизації суспільства утверджується диктатура приватного власника - олігарха, де демократія є лише ширмою для прикриття їх справжнього панування.

Щоб партії були вільними від бізнесу (олігархів), потрібно (не вдаючись до більш глибинних причин цього явища) лише заборонити приватне фінансування виборчої кампанії з боку олігархів і звести її з дорогого бізнес-шоу до змагання ідей, методів побудови соціально справедливого суспільства. Але цього не робиться, бо тоді народ обрав би не олігархів та їх представників, не капіталізм, а таку владу, яка будувала б соціально справедливе суспільство відповідно до об'єктивно діючих законів його розвитку.

До речі, однією з причин невдалої боротьби за самостійність України в 20-х роках минулого століття було те, що національне питання (самостійність) розглядалось у поєднанні не з побудовою соціально справедливого суспільства, а із збереженням капіталізму, що розкололо суспільство на дві протилежні групи, приносячи в жертву національну незалежність. Це може статися й тепер. Не слід забувати, що буття - первинне, а свідомість, у тому числі й національна, - вторинна і перемагає те, що об'єктивно є необхідним і більш прогресивним. Капіталізм - це вчорашній день історії розвитку людського суспільства. Побудований соціалізм також було спотворено паразитуючими елементами суспільства. Головна проблема сьогодення - побудова соціально справедливого в усіх відношеннях - національному, соціальному, економічному й політичному - суспільства.

На жаль, народ позбавлено можливості активно впливати на економічні й політичні процеси країни. Це право дається йому лише під час виборчих кампаній і то з чорним піаром, роздаванням обіцянок, які тут же забуваються і не виконуються. Тому в законодавчому органі і "представляють" народ мільйонери і мільярдери, які збагатилися за його рахунок і захищають свої власні інтереси. Уся економічна реформа здійснюється цими людьми в напрямі реалізації принципу "достаток для себе", тоді як Л. Ерхард, батько німецьких реформ, на якого часто посилаються наші реформатори, проводив їх в напрямі реалізації принципу "достаток для всіх". Це й становить основну відмінність між нашою і європейською економічною реформою. При цьому європейські капіталісти краще дбають про розвиток виробництва і живуть значно скромніше, ніж наші доморощені.

Несправедливі економічні відносини в суспільстві, як зазначав І. Франко, породжують злочинність, моральну деградацію тощо. "Нерівність у господарських ділах, яку тепер бачимо, є джерелом усієї нужди і всієї неправди на світі. Купка людей багатих держить в руках мільйони бідних. Бідні мусять працювати на багатих, а самі за свою працю дістають ледве тілько, щоби могли нужденно вижити, а дуже часто й тілько не одержують. Бідні мусять платити найбільше податків, давати найбільше рекрута (бо їх є найбільше), а на їх гроші пани та богатирі держать війська, поліції та жандармів, щоби самих тих бідних тримати в притиску, страсі і темноті. Бідність доводить людей до проступків, до запусття, крадіжі та вбійства, а пани й богатирі карають їх за те, хоч нічогісінько не роблять, щоби не стало причини всіх тих проступків - бідності".

Отже, пропоноване відокремлення влади від бізнесу - це лише видима й спотворена вершина айсберга. Підводна частина його прихована в зрощенні влади і власності, яке відбулося ще за умов кооперації праці і призвело до деформації закономірностей розвитку відносин власності. Роздержавлення і приватизації власності в умовах економічної реформи так і не відбулося. Вони набули лише інших патологічних форм, зокрема призвели до відновлення нетрудової приватної власності, а відтак -й до утвердження диктатури приватного власника, олігархів. На цій основі встановлюється єдність економіки й політики, що зумовлює капіталістичну форму господарювання. Таке зрощення влади і власності (бізнесу) веде до соціального вибуху, а відтак, — до необхідності нового етапу реформування, головним завданням якого є приведення ринкової економіки у відповідність з об'єктивно діючими законами розвитку товарного виробництва.

Справжнє відокремлення влади від бізнесу слід починати з побудови соціально справедливого суспільства, щоб власність на засоби виробництва визначалася досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил, рівнем розвитку науки й техніки; щоб привласнення продукту здійснювалося безпосередніми виробниками відповідно до кількості та якості затраченої праці; виробник і власник поєднувалися в одній особі (колективі, народі), а підприємці (отже, і держава) виконували свої безпосередні функції на основі суспільного поділу праці і в інтересах усіх людей, були співвласниками колективних (і державних) засобів виробництва, одержували не прибуток, а заробітну плату; щоб прибуток використовувався як матеріальна основа розвитку виробництва, а не для збагачення підприємців; нарешті, щоб усі виробничі відносини здійснювалися за принципом "від кожного - за здібностями, кожному - за працею". Тоді кожен житиме за рахунок своєї праці, не буде і поділу суспільства на багатих і бідних (власників засобів виробництва й найманих робітників), усі будуть, за словами І. Я. Франка, "працюючим класом". Демократизація власності і суспільства має розвиватися синхронно, на основі єдності економіки і політики, в інтересах усіх громадян країни. Без цього відокремлення влади від бізнесу справді є утопією.

 

 

1. Закон України “Про підприємства в Україні” // Нове законодавство України. Випуск 3. К., 1992.

2. Павлишенко М.М. Закономірності розвитку форм власності та аграрна реформа. "Економіка АПК" № 4, 2005.

3. Шваб Л.І. Економіка підприємства. Вид-во «Каравела», 2004.

4. Волкова О.И. Экономика предприятия. Москва, ИНФРА-М, 1999.

5. Санамов Ю.А. Экономика, организация и планирование промышленного производства. Москва, Высш. школа, 1985.

6. Коростелева Е.М. Экономика, организация и планирование машиностроительного предприятия. Москва, Высш. школа, 1984.

7. Економіка підприємств / Під ред. Бойчика І.М. Львів, Сполом, 1999.

8. Покропівний С.Ф. Економіка підприємства. Київ: КНЕУ, 2001.