Власність та управління

Відповідно до першого, інституціонального трактування монополії, виокремлюють три етапи її розвитку: зародження перших монопольних утворень (60-70-ті роки ХІХ ст.) ; посилення монопольних тенденцій (1873 р. – кінець ХІХ ст.) ; панування монополій (з початку ХХ ст.).

Період панування монопольних союзів в економіці розпочався утворенням монопольних об'єднань у межах однієї галузі (горизонтальна інтеграція). Цей напрям домінував перші два десятиліття ХХ ст., а його результатом стало виникнення потужних галузевих монополій у формі картелів, синдикатів, трестів і концернів.

Картель – це угода між самостійними підприємствами однієї галузі щодо поділу ринків збуту, квотування випуску продукції, встановлення відпускних цін, розподілу прибутків тощо. Квотування (обмеження) випуску продукції, за умовами якого весь надлишок доходу внаслідок перевищення квоти йде у загальну касу картелю, має на меті стримуванням випуску товарів не допустити зниження цін. Картелі є найнижчою, але разом з тим досить еластичною й поширеною формою монополістичного об'єднання.

Синдикат – монополістичне об'єднання, в якому підприємства галузі зберігають юридичну й виробничу самостійність, об'єднуючи тільки комерційну діяльність. На відміну від картелю, синдикат ліквідує безпосередній зв'язок окремих виробників з ринком.

Трест – форма промислової монополії, де об'єднуються виробництво і збут продукції, а також фінансова діяльність підприємств. Економічна основа тресту – спільна власність його учасників, організована, як правило, на акціонерних засадах. [5, С. 173]

Незалежно від конкретних організаційних форм, перші монополістичні об'єднання істотно підірвали внутрішньогалузеву конкуренцію. Картелі і синдикати обмежили вільну конкуренцію у сфері обігу, оскільки укладення угод про специфічні умови реалізації товарів і поділ ринків збуту зруйнувало повну незалежність і свободу ринкових зв'язків та забезпечило умови реалізації монопольного панування. Виникнення трестів означало проникнення монопольного регулювання у сферу виробництва. Ознаки планомірності, характерні для розвитку окремих підприємств, поширюються й охоплюють виробничі і комерційні зв'язки між підприємствами – учасниками тресту. Монополізуючи виробництво окремих галузей, трести сприяли подальшій концентрації суспільного виробництва і капіталу, яка стала основою їх впливу на виробників інших галузей, проникнення у нові сфери економіки. Це привело до якісно нового етапу розвитку монополістичних об'єднань – утворення багатогалузевих монополій, які значно обмежують інтенсивність міжгалузевої конкуренції.

Еволюція одногалузевих монополій у багатогалузеві здійснювалася двома основними шляхами: по-перше, внаслідок вертикальної інтеграції (комбінування) – об'єднання підприємств технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, здебільшого організація виробництва в межах єдиного технологічного процесу; по-друге, у результаті диверсифікації виробництва – проникнення монополій у галузі, безпосередньо не пов'язані з основною сферою їх діяльності. Диверсифікація створює сприятливіші умови для переливання капіталу, посилює мобільність ресурсів, підвищує стійкість корпорації в період економічних спадів і криз. На основі диверсифікації з'являється нова форма монополії – концерн – велика багатогалузева корпорація, до складу якої входить значна кількість підприємств, що належать до різних галузей виробництва. Процес переростання трестів у концерни був прискорений також прийняттям багатьма країнами антитрестівського (антимонопольного) законодавства, яке юридично заборонило стовідсоткову монополізацію галузі одним трестом.

Таким чином, монополізм є об’єктивним явищем господарського життя і притаманний майже усім економічним системам. Особливо швидкого розвитку він набув в ринковій економічній системі, починаючи з кінця ХІХ ст. Сучасна ринкова економіка є по суті сумішшю і переплетенням конкурентного і монопольного начал. Економічний розвиток відбувається таким чином, що сама конкуренція породжує монопольні тенденції, провокує появу монопольних утворень. Прагнення позбутися «незручностей» (небезпек) конкуренції штовхає підприємців до завоювання домінуючих позицій ринку. Останні, хоча і не гарантують «тихого життя», все ж суттєво зменшують ризики підприємництва та забезпечують значне зростання прибутковості.

 

 

Для того щоб жити і творити, треба постійно споживати матеріальні блага, а для того щоб їх споживати, необхідно виробляти суспільний продукт. Отже, якщо споживання є безперервним, то й виробництво повинно постійно відновлюватися, повторюватися і відновлюватися як на мікро-, так і на макрорівні. Процес виробництва, взятий не як одноразовий акт, а як безперервний процес виробництва матеріальних благ з метою задоволення потреб членів суспільства, називається суспільним відтворенням.

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно і перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення. * Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об’єктивною основою існування людського суспільства. Політична економія досліджує суспільне відтворення як економічне. [1, С. 366]

На рівні мікроекономіки відтворення реалізується в межах підприємства незалежно від форм власності і методів управління. На рівні макроекономіки безперервний процес виробництва охоплює усі галузі і сфери народного господарства і відображає складні взаємозв’язки і пропорції між важливими народногосподарськими підрозділами.

Основними рисами відтворювального є те, що він:

– ґрунтується на багатоваріантних формах власності;

– визначається дією усієї системи об’єктивних економічних законів і передусім законами ринкової економіки;

– підпорядковується економічним інтересам товаровиробника;

– діє