Власність та управління

Система участі в капіталі доповнюється особистою унією банкірів і промисловців, що вже на початку монополістичного капіталізму одержало широке розповсюдження. Її найбільш важливою формою є так звані «перехресні директорати», коли представники однієї корпорації входять у директорати інших, а ті, у свою чергу мають представників у першій. Між нефінансовими корпораціями і кредитними організаціями існують стійкі й тривалі ділові зв’язки. Банки та інші кредитні установи надають своїм клієнтам різні позики на пільгових умовах, допомагають корпораціям розпродувати нові випуски цінних паперів. [1, С. 422]

Отже, фінансово-монополістичний капітал – це банківський монополістичний капітал, що зрісся з монополістичним капіталом нефінансових галузей економіки.

Основною формою фінансового капіталу є фінансова група. Вона являє собою об’єднання фінансових і нефінансових монополій на основі системи участі, особистої унії, тривалих фінансових відносин та інших зв’язків.

Фінансові групи в сучасній літературі частіше називають фінансово-промисловими групами (ФПГ). У рамах фінансової групи досягається певна координація економічної діяльності підприємств, що входять до неї, перерозподіл банківського капіталу, уточнення зв’язків тощо. Ця координація досягається, головним чином, через систему особистої унії. У Німеччині перед Першою світовою війною 6 великих берлінських банків мали своїх ставленців на посадах директорів у 344 промислових підприємствах і на посадах членів правління – ще 407, а всього – в 751 товаристві. У 1932 р. до керівних органів трьох основних берлінських банків входило 70 провідних представників промисловості. Це активний спосіб узгодження і координації економічної діяльності фінансової групи. Зараз, за різними даними, у США існує близько 20, в Японії і ФРН – по 6, в Італії – 4, у Франції – 9 фінансових груп. [1, С. 444]

Це забезпечує представникам олігархії велику економічну владу, дозволяє через систему участі управляти гігантськими капіталами. Зростає роль у структурі фінансової олігархії провідних менеджерів великих корпорацій, оскільки неухильно зростає їх роль у корпораціях. Нині фінансова олігархія відкрила нові могутні джерела особистого збагачення. Так, наприклад, вклавши невелику частину свого капіталу в пакет акцій якоїсь корпорації фінансовий магнат присвоює не тільки дивіденд подібно до рядових акціонерів. Беручи участь в управлінні акціонерним товариством (АТ) він одержує великі оклади за директорські пости, за входження у правління, спостережні ради корпорації й т. п. Верхівці керівництва достаються також і особливі премії, які нерідко перевищують оклади. Крім того вище керівництво корпорації отримує премії акціями за пониженою ціною з правом їх викупу за будь-якого часу. [7, С. 45]

Отже, пануючою формою власності монополій ХХ ст. стала акціонерна (корпоративна) форма власності. Панування акціонерної форми власності і акціонерного капіталізму визначили утворення нової форми капіталізму – фінансового. Фінансовий капітал – це є монополістично-промисловий капітал, що злився з монополістично-банківським капіталом. Є формою існування і прояву реального капіталізму, але він існує у формі фіктивного капіталізму (цінні папери) : відображає виробничі відносини між великими акціонерними товариствами і дрібними власниками акцій.

 

 

Підсумовуючи сказане по вище викладених питаннях, можна зробити висновок, що економічна теорія та політекономія, як науки безперервно розвиваються – формуються нові наукові школи та напрями досліджень, набувають логічної довершеності економічні концепції, уточнюються або відкидаються як такі, щ не витримали випробування практикою, теоретичні постулати. Особливих якісних змін набувають теоретичні дослідження економічного життя суспільства на етапі трансформаційних перетворень, оскільки виникає потреба не лише у теоретичному осмисленні нових реалій, а й у необхідності підготувати суб’єктів господарювання, суспільства в цілому до нових умов економічної співпраці.

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених – економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є об’єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даного питання на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації. Що ж стосується України, то за умов переходу до ринкової економіки неможливо не зачепити власності, саме тому радикальна реформа відносин власності є базовою проблемою сучасних перетворень в українській економіці. Це, знову таки, зумовлено тим, що відносини власності складають підвалини будь – якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні відносини власності, що складали основу адміністративно-командної системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному випадку становлення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу, оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм форм власності.

Монополізм має численні та різноманітні прояви, починаючи від «скромної» за вигодою монополістичної конкуренції і закінчуючи абсолютною монополією, коли на ринку панує одна – єдина фірма. Завдяки спеціальній антимонопольній діяльності та антимонопольному законодавству, державі вдалося поставити під контроль процеси монополізації та посилити конкуренцію. На даному етапі проблема монополізації і несумлінної конкуренції перестає бути чисто економічної вона усе більше стає політичною і суспільною. Тому надзвичайно необхідно, щоб населення України усвідомило всю згубність і всі негативні наслідки монополії. Безперечно, у деяких випадках (але лише в малій дещиці від їхньої загальної кількості) існування монополії є виправданим і необхідним, але за цими процесами повинний здійснюватися жорсткий контроль із боку держави по недопущенню зловживання своїм монопольним положенням.

 

 

Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія. – К. : Ніка - Центр, 2000. – С. 366 – 396, 422 – 444

Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. 5-те вид. – К. : Знання – Прес, 2006. – С. 229 – 250

Игнатовский П. Собстренность, ее стоки в настоящем и будущем // Экономист. – 1999. – №11. – С. 12

Корнієнко В. Суспільна власність як стратегічна мета // Економіка України. – 1993. – №1. – С. 5

Лукінов І. Економічні трансформації наприкінці ХХ століття – К. : Ін-т економіки НАН України, 1997. – С. 173

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г. Н. Климка. – К. : Т-во «Знання», 2002. – С. 52 – 74

Самуельсон П. Економіка: Підручник. – Л. : Світ, 1993. – С. 37 – 45, 212 - 225