Вуличне освітлення як складова модернізації міст України (ХІХ – початок ХХ ст.)

Спершу у вуличних освітлювальних пристроях використовували свічки або жир (сало), налитий у плошки. Згодом їх замінили конопляною олією. Такі олійні ліхтарі стали досить розповсюдженими і збереглися подекуди до початку ХХ ст., оскільки їх експлуатація була значно дешевшою порівняно з іншими способами.

У 1840-1850-х рр. імперська влада вирішила провести експеримент із спирто-скипидарними світильниками. Згідно з положенням Комітету міністрів від 3 серпня 1848 р. генерал-губернатори “привілейованих губерній” мали “приступити негайно до запровадження вуличного спиртового освіт- лення”. Однак в українських містах воно відбувалося повільно, і, навіть, усупереч рішенню органів місцевого самоврядування. Зокрема, одеська міська дума відмовилася від такого способу освітлення вулиць, аргументуючи це його значною вартістю. Натомість міністр внутрішніх справ доручив генерал-губернатору М. Воронцову поставити 100 спиртових ліхтарів без згоди думи, для чого було створено особливу комісію (згодом – комітет) .

Незважаючи на здійснені заходи щодо освітлення міських поселень, у дореформений період значна частина губернських, не кажучи вже про повітові міста чи містечка, ввечері й уночі залишалися в темряві. Певні зрушення у цій сфері почали відбуватися з середини ХІХ ст. у зв’язку з прискоренням урбанізації, і особливо, після міської реформи 1870 р. Збільшилася не лише кількість ліхтарів у містах, де вони були раніше, а й розширилася географія населених пунктів, у яких з’ явилося громадське освітлення. Так, вуличні світильники запалали в Кам’янці-Подільському, Проскурові, Балті, Брацлаві, Житомирі, Ковелі, Старокостянтинові, Катеринославі та інших містах.

Із 1860-х рр. для зовнішнього освітлення почали використовувати продукти перегонки нафти, переважно гас, який коптив менше, ніж олія. Також для цих цілей подекуди застосовували й іншу речовину – газолін, пари котрого горять яскравим полум’ям. Зокрема, єлисаветградська міська дума на своєму засіданні від 16 грудня 1871 р. розглянула питання “про газове освітлення”. Насправді ж обговорювали пропозицію купця Дохмана про взяття підряду на освітлювання міста “привілейованими газолінними лампами”. Зрештою вирішили випробувати такий спосіб, запропонувавши заявникові впродовж двох тижнів наповнювати газоліном 5 вуличних ліхтарів, на які вкажуть члени міської управи  . Чи отримав проект подальшу реалізацію – невідомо.

Досягнення у галузі технічних наук та пошуки виконавчими органами місцевого самоврядування економічних матеріалів для благоустрою сприяли тому, що майже одночасно з гасовими світильниками у великих містах почали встановлювати вуличні ліхтарі на основі світильного газу (кам’яновугільного чи отриманого внаслідок спалювання деревини). У 1841-1861 рр. в Одесі було представлено кілька проектів улаштування газового освітлення, які з тих чи інших причин так і залишились нереалізованими. Тільки в квітні 1864 р. міська дума змогла підписати відповідну концесію на 39 років із підданим Баварії Л. Рідінгером. За умовами контракту він зобов’язувався збудувати у відведеному місці газовий завод, прокласти необхідні комунікації, встановити та обслуговувати 2000 світильників на чавунних стовпах. Полум’я ріжка повинно було дорівнювати силі світла від 14 четверикових стеаринових свічок. По закінченню договірного строку ввесь комплекс споруд мав перейти у власність міста і стати частиною його господарства. Через два роки центральну частину Одеси вже освітлювали 1420 газових ліхтарів, а належному виконанню контракту сприяло створення на його основі Одеського акціонерного товариства газового освітлення, статут якого було затверджено 12 січня 1868 р. 11 Пізніше за подібною схемою було організовано вуличне газове освітлення в Харкові (договір від 19 березня 1869 р. із фірмою “Задлер і Арман”) та Києві (контракт від 10 липня 1870 р. з інже- нером-полковником А. Струве) .

Спочатку містяни з радістю сприйняли нововведення, оскільки порівняно зі свічками, олією та гасом, газове світло здавалося їм схожим на денне. Харків’яни навіть заявляли, що їхнє громадське освітлення краще за петербурзьке. Проте згодом почалися нарікання на його неефективність та небезпечність. Так, у Києві газові ріжки майже завжди горіли тьмяно. Але інколи вони перетворювались на великі факели, здіймаючи високе полум'я та лякаючи перехожих. Через технічні прорахунки та недбальство концесіонера, внаслідок пошкодження підземних труб, траплялися аварії, подекуди з вибухами і постраждалими. Вони ж призводили до підвищення концентрації газу в повітрі, а також забруднення ґрунту та води, що могло спричинити отруєння. Треба зазначити, що такі ситуації були характерні для всіх тогочасних міст із газопроводами. Про можливі загрози від газу ще в 1853 р. писав у своїй праці “Вказівки з громадської гігієни щодо впливу освітлювального газу на здоров’я населення у містах” (“Memoire d’hygiene publique sur cette question: Rechercher l’influence que peut exercer l’eclairage au gaz sur la sante des masses dans l’interieur des villes”) хірург військово- морського флоту Франції, доктор медичних наук Еваріст Бертулус. “Поза сумнівом, газове освітлення міст створює більш-менш гостру небезпеку для здоров’я людей. Газ проникає у підґрунтя й отруює його сіркою та аміаком. Він забруднює воду в колодязях та водозбірниках і зрештою через негер- метичні місця у газопроводі шкідливо впливає на атмосферу. Через це стають небезпечними будь-які земельні роботи, оскільки за