Вуличне освітлення як складова модернізації міст України (ХІХ – початок ХХ ст.)

Оскільки громадське освітлення мало бути не лише регулярним, а й становити частину вуличного простору, то ліхтарі монтували на стаціонарних дерев’яних або чавунних опорах, розташованих на приблизно однаковій відстані одна від одної. Проте це не означало, що їх було багато. Інколи встановлювали всього декілька одиниць, особливо на коротких вулицях. Спочатку освітлювали центр міста, а потім, по можливості, окраїни, хоча й не завжди. Так, у 1892 р. єлисаветградська дума відхилила клопотання мешканців передмістя Кущівка про влаштування нічного освітлення. Депутати визнали недоцільними необхідні для цього видатки з міського бюджету, оскільки “ліхтарі і стовпи, розміщені в малолюдній місцевості, як показало чимало прикладів, будуть розкрадені”. Натомість було вирішено за ці кошти розширити наявний або збудувати новий місток при в’ їзді до зазначеного передмістя. Зауважимо, що подібні крадіжки були поширеним явищем у ХІХ ст. і таке рішення органу місцевої влади було цілком логічним та вмотивованим. Загалом кількість вуличних ліхтарів у губернських та повітових містах суттєво різнилася. Якщо в перших вона обраховувалася сотнями, а згодом і тисячами, то в других – десятками, і тільки подекуди – сотнями.

Для обслуговування вуличних світильників наймали спеціальних робітників – ліхтарників, з яких могли формувати ліхтарні команди. Інколи виконання їхніх функцій доручали нижнім чинам поліції або пожежникам.

Окрім запалювання та гасіння ліхтарів, вони займалися чищенням захисного скла, наповнюванням ламп олією, спиртом або гасом, а також здійснювали поточний ремонт. Для цього кожен із них мусив носити з собою драбину, довгу палицю, невеликий ліхтарик, кліщі, щітку, ганчірку, ємність та мірку для горючої рідини. Із винайденням і впровадженням системи підвішування світильників, яка уможливлювала їх опускання, робота ліхтарника дещо полегшала.

У громадському освітленні міст українських губерній траплялися й неординарні випадки, пов’язані, насамперед, із показухою та окозамилюванням перед правителями Російської імперії. Зокрема, в 1841 р. у Харкові сталося тимчасове перенесення ліхтарів до проїзду Миколи І, коли їх, разом із стовпами, вирили з Інститутської та Німецької вулиць і встановили на Холодній горі, а потім знову повернули на попереднє місце. А в 1890 р. у Рівному, за розпорядженням волинського губернатора, було встановлено 60 нових ліхтарів з нагоди приїзду імператора Олександра Ш, однак коштів для їх експлуатації не виділено. Тому, по завершенні монаршого візиту, у місті повністю припинили нічне освітлювання.

За усталеною європейською традицією зовнішнім освітленням завідувала поліція, адже її основним завданням було підтримання спокою та порядку. А оскільки функція вуличного освітлення полягає, передусім, у забезпеченні безпеки і комфорту людей у темні години доби, то його підпорядкували саме цьому органу державної влади. Згодом цю компетенцію перебрало на себе місцеве самоврядування. Однак сталося це поступово. У пошуках оптимального варіанту громадського освітлення міські думи випробовували різні способи встановлення, утримання й експлуатації вуличних ліхтарів. Спершу їх улаштовували коштом і силами постійних мешканців, яким це не дуже подобалося. Потім практикували повний або частковий підряд, концесію, оренду, участь в акціонерних чи пайових товариствах для створення комунальних підприємств. Але найефективнішим виявився так званий господарський спосіб, коли виборні управління брали на себе не лише фінансування, а й експлуатацію певних суспільно значущих об’єктів (а фактично робили їх муніципальною власністю). Його, врешті-решт, і обирали органи міської влади.

Загальне уявлення про стан організації зовнішнього освітлення міст на початку ХХ ст. можна скласти, проаналізувавши дані, зібрані Центральним статистичним комітетом й опубліковані як таблиці у виданнях “Города России в 1904 году” та “Города России в 1910 году”. І хоча там є певні прогалини, неточності та похибки, вони все-таки дозволяють виявити основні тенденції розвитку цієї сфери міського буття.

У Російській імперії (без Фінляндії) в 1904 р. нараховували 1120, а в 1910 р. – 1228 міських поселень. Із них на українські губернії припадало відповідно 229 (20, 4%) та 255 (20, 8%) міст, переважна більшість яких освітлювалися в темну пору доби. За шість років, що минули між збиранням інформації, суттєво зменшилася кількість населених пунктів без вуличних ліхтарів або таких, які не надіслали дані. Основними джерелами світла були електрика, газ та гас. При цьому практично в усіх губерніях спостерігалося чисельне зростання електричних і газових (особливо у промислових регіонах) та незначне скорочення гасових світильників. Водночас при загальному покращенні освітлюваності міст, у п’яти губерніях кількість вуличних ліхтарів дещо зменшилася (див. табл. 1). Причинами цього могли бути як згадувані вище крадіжки чи хуліганство, так і недостатність коштів у місцевих бюджетах.

Оскільки статистичні відомості про міста 1910 р., стали майже останніми, зібраними напередодні Великої війни 1914-1918 рр. і подальших революційних подій, то розглянемо їх докладніше.

В освітленні вуличного простору українських міст дедалі більше почали використовувати електрику. Нехай це і відбувалося лише в 40 населених пунктах, у межах усієї імперії то був хороший показник – 25, 6% від кількості поселень із електричними ліхтарями й 3, 3% від усіх міст. Зокрема електролампи сяяли в Житомирі та Луцьку (Волинська губернія) ; Деміївці (Київська губернія) ; Кам’янці-Подільському та Балті (Подільська губернія) ; Херсоні, Єлисаветграді, Одесі, Миколаєві (Херсонська губернія) ; Олександ- рівську, Маріуполі, Юзівці, Гуляйполі, Кам’янському, Саксагані (Катеринославська губернія) ; Євпаторії, Мелітополі,